Слава ЗСУ!

Добре, добре! Але ж ваші викривальні пасажі колись вичерпаються й, можливо, знудяться читачеві… Яка тоді література прийде на зміну патріотично–декларативній: солов’їно–тьохкальна чи складна, ребусна, кросвордна — і хоч–не–хоч, уподібниться вона точним наукам, які доступні лише вибраним…

Мистецтво рятує свята перспектива: воно завжди стоїть на шляху до Храму…

Що таке — твій Храм?

Національна ідея. Вона для нас — що для юдеїв віра. Ці категорії врятували обидва народи від загибелі…

Але чому ти так багато приділяєш уваги ірреальному мистецтву, а менше реалістичним наукам?

У мистецтві людина відчуває себе деміургом, а в реаліях — комашкою…

Це не зовсім так… Комашкою стає тільки нікчема — і в реальному, і в уявному світі… Але якщо й погодитися з тобою, то що винна людина, яка не є митцем?

Але ж кожен може долучитися до мистецтва й ним себе облагороджувати… Ось що я тобі скажу, Йосафате: наука — категорія вселюдська, інтернаціональна, на ній держиться світ і всесвіт, адже з космосу прийшли до людських голів ідеї всесвітніх законів. Наука— основа цивілізацій, проте жодна, якщо вона побудована на технократії, не може воздвигнути Храму. Технік мусить бути в душі митцем, інакше він стає снобом, якому все одно, що розглядати: газетну репродукцію «Венери» Веласкеса чи оригінал цього твору в картинній галереї… І як би високо не розвинулась техніка, а духовність завжди стоїть вище, й мізерна та людина, яка не вміє підвести голови від бетономішалки до церковної бані…

Але ж земний Храм ти можеш побачити й неозброєним оком, а до Господньої бані можна наблизитись лише за допомогою телескопа, сконструйованого вченими…

То правда… Однак телескоп — інструмент однозначний, а мистецтво багатовимірне. Один і той самий мистецький твір може рівносильно спонукати до катарсису різних за віком, за освітою й за переконаннями людей — так молитва удосконалює віруючого, незважаючи на те, молиться він сурами Корану, псальмами Давида, а чи християнськими символами віри. Мистецтво — Храм, в якому моляться до ідеалу Прекрасного…

Ти вже закінчив свій «Кривавий тан»?

Я його продовжую. Цей роман не має композиційних меж, він без початку і кінця — як наша історія… Та щоб засісти за чистовик останньої частини, мушу побувати в Боднарівці. Ходімо разом, Йосафате.

Не піду. Я вже там був.

Коли?

Уві сні…

Всю свою сутність ти зашифровуєш у космічному тайнописі…

Це правда… Проте я нині вертаюся до земної реальності… Але до Боднарівки не піду — там реальність інша: я бачив її або ж уявив. Для Боднарівки я вже чужий, мого нинішнього світу там не приймуть. Залишуся й далі в ньому самотою, тільки з тією різницею, що досі я вбивав у собі правічну пам’ять, а тепер вона в мені ожила — і цей симбіоз нового світу із старим буде для мене найблагодатнішою ойкуменою, в якій мені варто і хочеться жити…

А я піду, мушу піти, щоб міг зіставити колишнє й нинішнє, навіть якщо сьогодні там пустка. Інакше не закінчу свого «Кривавого тану». Я повинен сказати своє слово; хочу, щоб вільні люди знали, звідки взялася наша воля… Якщо письменники не зафіксують того, що діялося на нашій землі під час боротьби за незалежність, то далекий нащадок не складе їй належної ціни…

За розмовою приятелі незчулися, як перетнули завоєлівську дорогу й вийшли на галявину, що, звужуючись, ставала стежкою, яка спиналася крізь смерековий бір на Ґрегіт. Перед тим як заходити в лісові нетрі, вони зупинилися, щоб ще раз глянути на панораму Космача, й побачили таке, в що важко було повірити, і втер сльозу Мирон, промовивши:

«Тепер можна і вмирати…»

На чолопку Народного дому здіймався по шпилі в небо синьо–жовтий прапор, а з тисяч грудей вихоплювалися радісні вигуки «Слава, слава!», вони розкочувалися космацькою видолиною аж до брусторських та березівських схилів, й відказав Йосафат на Миронові слова:

«Тепер, брате мій, саме настала пора жити!»

Стояли занімілі від неймовірного щастя, бо знали, що вже ніхто й ніколи святого знамена не зніме, не порве, не споганить, і в душі дяку складали тим, хто гинув у битвах за нього, віруючи, що колись він таки замайорить на цьому шпилі й над всією Україною.

Й несподівано цієї блаженної миті пролунав вибух — десь там, на схилі Ґрегота чи на його вершечку: був

він потужний і глухий, ніби добувся з–під землі, й гора здригнулася, мов перед виверженням вулкану, а далі в преісподні загримотіло ще кілька вибухів, від яких захиталися смереки і в провалля погуркотіло каміння.

Важко було збагнути, що трапилося в горах: чи то хтось при Святій неділі підриває динамітом скелі, а може, браконьєри рибу глушать в гірському озері під Білою Кобилою, або ж наступають на Космач вороги, забачивши українське знамено на шпилі Народного дому?..