Слава ЗСУ!

XX

Вернувшись з похорону, Пилип приліг на постіль, задрімав й у напівсні думав про Юрка: невже то він їх убив?.. Та ні, не може цього бути, переконував себе, але чому зник з села, чого збоявся?

І знову шпигонув Пилипа докір сумління за той ляпас — чи треба було, і так він скривджений, відчужений, нікому не потрібний, не милий, то най би вже вернувся — може б, вони удвох почали жити по–новому, а старе хай забудеться, проститься, обидва ж винні… — думав Пилип засинаючи.

Враз надворі загриміло, Пилип схопився, виглянув у вікно — небо чисте, та в горах могла впасти туча. Вийшов на поріг й знову почув гуркіт на Ґреготі — десь–таки йде плова, й змокне Юрко до нитки, та най би вернувся сарака…

Грім стих, а тоді Пилип почув гамір і співи, що долинали з села. Вийшов за ворота, глянув униз, і на мить йому здалося, мов тому собаці, який притьмом упізнає свого господаря після довгої розлуки, що час повернувся назад, і цієї хвилини в його ґражді засідає штаб військового округу «Говерла», полковник Степовий віддає розпорядження перед боєм, а на шпилі Народного дому лопотить прапор, і вийшов нарід на сільський майдан, щоб боронити Космацьку республіку.

Та недовго тривала мана: Пилип утямив, що то прийшла в Карпати довгождана воля, виборена десятки років тому, — ото лишень що трохи запізнилась, й подумав він, що сам прожив немарно всі ті страшні роки й недаремно страждав у Сибірах.

Радість увійшла в його груди — так раптово вдерлася, що мало серце на шматки не розірвалося, а ні з ким нею поділитися — таж так можна й сконати на самоті з утіхи, і в цей мент незмірного щастя почув Пилип лопотіння млинських лоток, й нагадало воно йому людину, яка сказала колись у найтрудніший для нього час: «Прийди до мене, але аж тоді, коли настане те, за що загинув Чарнота». Пилип забіг до хати, одягнувся у святкову вберю й поквапився вниз до села.

Шум лоток почула й Ганна: вона стояла біля воріт, споглядаючи сільське свято, й подумала в міжчассі, що те лопотіння слухає й Пилип — так вони довгі роки перемовлялися, й кожен про себе знав про це: та розмова тривала вічно, й розлуки між ними наче й не було, а та розплуга, що її проклав Пилип у молодості із Завоєлів до белебня, ніколи споришем не заростала.

То не здивувалася Ганна, коли побачила, як кладкою понад Пістинькою обережно ступає статечний ґазда в крисані з павою й вицяцькованому кептарі, був то Пилип — бо й чому б не мав він прийти до неї в такий день?.. Ось сходить старий із кладки на берег, прикладає долоню дашком до чола — то сонце визирає з–поза гаджуг і заходячи сліпить червінню очі; врешті пізнає Ганну і чимчикує стежкою на белебень, аж чутно, як важко дихає; Ганна поправляє шальову хустку на голові, дотикається пальцями до коралів, розправляє разок талярів під шиєю, а Пилип уже стоїть перед хвірткою, і впускає його Ганна на подвір’я, запитуючи лукаво:

«З чим Бог прислав, Пилипку?»

«Прийшов–єм до тебе, Анно, і вже ніколи не піду звідси…»

«Та хіба я проганяю?.. Не можна проганяти в такий день… Але спитаю тебе лише одне: не хотів ти зі мною жити в цих хоромах, а вмерти в моїй постелі таки зважився?»

«Не збираюся вмирати — пожити хочу хоч трохи з тобою, Анно… Та я ніколи з твоєї хати й не виходив — ото лишень що припізнився віднести до отця на заповіди».

«Ну що ж, — посміхнулася молодиця, — заходь, заходь, Пилипку, до хати й розґаздовуйся. Завтра підемо жати на мою нивку, потім на твою, а після тих багацьких жнив виберемося разом до отця. Та й що робити?»

ЕПІЛОГ

Полковник у відставці Молін геть занепав духом, як тільки почали слабнути державні попруги, й до коломийської ратуші вийшли перші маніфестанти з національними прапорами: синьо–жовта повінь затопила вулиці й площі, синьо–жовте полум’я спопелило рештки Молінових надій на рішучі акції більшовицької влади; день у день стояв полковник у глибині кімнати навпроти вікна, що виходило на центральний майдан міста з фігурою вождя пролетаріату посередині, і все ще ждав чуда: ось військо оточить збунтований люд, зусібіч підуть на нього танки — й намотаються кишки повсталих на гусеницях, як це було колись в Угорщині, проте бажане чудо не повторилося, маніфестанти скандували «Геть КГБ, ганьба більшовицьким катам!», і ці погрози стосувалися передовсім Моліна.