Слава ЗСУ!

Й довго мовчали Шинкарук і Чайковський, бо про що було говорити… Андрій Андрійович з жалем дивився на гостя — знав–бо і про його трагедію. Проте спитав–таки:

«Я чув про катастрофу Боднарівки… Чи хтось із вашого села залишився живий?»

«Таж я, як бачите… І ще мій однокласник Йосафат Юлинин — нині він професор математики у Львівському університеті. Нас обох просто не було в селі, коли те сталося…»

«Хтось із рідних, вивезених у Сибір, обзивався до вас?»

«Ніхто ніколи…»

«А що тепер на тому місці, де було село?»

«Мабуть, непрохідні ліси. Та я й не знаю, ніколи не навідувався. Якось я зважився піти туди, це було кілька років тому, коли повертався з Яблунова, де проводились розкопки поховань більшовицьких жертв. Однак забракло мені відваги…»

«Ви ще підете, мусите піти… — Андрій Андрійович узяв до рук Миронову книжку. — Я вже читав вашу трилогію, вона була в книгарнях у Коломиї. “Кривавий тан…” Влучний заголовок. Влучний тим, що дає простір для розвитку подій… Ви ще будете працювати над цим романом, може, і все життя… Хіба те, що я вам оповів сьогодні — не вартує книги? А останньої ніколи не буде, бо життя і боротьба тривають і триватимуть. І коли ваш час закінчиться, хтось інший дописуватиме нові томи… До речі, українське рисорджименто закінчилося аж 1960 року: на самий Великдень енкаведисти викрили і знищили останній бункер і то де — на Лисоні! Бережанщина — материк УПА: там розпочалось українське повстання, там і закінчився кривавий тан. І тривав він цілих двадцять літ!»

Балакучий Андрій Андрійович знову розговорився, наче хотів дати Миронові якнайбільше матеріалу для нових частин роману.

«Я вам ще нічого не сказав про долю тернопільського воєводи Альфреда Біляка… Мусимо брати до уваги і польський фактор у нашій боротьбі за незалежність. Криваві то були сторінки нашої історії — “якби їх забути, я віддав би веселого віку половину”, писав Шевченко. Але ж були. Й польсько–український конфлікт не слід трактувати однозначно… Той суд над оунівцями в Бережанах був останнім антиукраїнським актом санаційної Польщі — під власною шибеницею. Поляки тоді не розуміли, що поразка переможеного — то ще не звитяга переможця.

Не могли і не хотіли повірити, що Україна таки колись встане з колін. Цього не втямив і ліберал Альфред Біляк: перемога німців здалась йому остаточною загибеллю Польщі, він зневірився у тому, що його народ теж у свій час підніметься у повний зріст… У день судової розправи в Бережанах тернопільський воєвода застрелився у своєму кабінеті».

«Який жаль… — зітхнув Мирон. — Такі, як Біляк, могли б сьогодні спрямовувати наші з поляками стосунки в добросусідське русло. Були ж такі серед них і нині є… І в цьому мій оптимізм… А ви ще згадували про Володимира Тимчія–Лопатинського. Чи не про нього ми, гімназисти, співали під час німецької окупації партизанську пісню: “Як Лопатинський з–за границі у рідний край, у Львів вертав, він тільки думав про повстання, а сам чекістам в руки впав…” Це про нього?»

«Про того самого — нині забутого… Поверніть його до життя на сторінках ваших майбутніх книжок, тож наш герой. Він зумів підняти антипольське повстання тридцять дев’ятого, створити партизанську структуру майбутньої УПА… Після більшовицької інвазії в Західну Україну Лопатинський перейшов кордон і разом з Бандерою зорганізував у Кракові Революційний Провід ОУН. За наказом провідника група повстанців на чолі з Тимчієм–Лопатинським взимку 1940 року перейшла Сян. Розраховували, що сітка ОУН у краю збереглася — недооцінили сил НКВД… Випав свіжий сніг, й чекісти вислідили. Повстанці забарикадувалися на горищі якоїсь хати в селі Устиянові, відстрілювались до останнього набою й під спів «Ще не вмерла Україна» підірвали себе гранатами… Нині таких героїв нараховуємо тисячами. Але то були перші смертники. Хай не помине їх наша історія…»

X

Поїзд мчав швидко, немов час за письмовим столом. Залізний вуж відокремився від зовнішньої реальності й зажив своїм автономним життям; відчужений світ миготів за вагонними вікнами, перемінювався на біжучі зелені смуги, коли потяг прошивав приколійні посадки; села, ліси, переліски і ниви змінювалися, мов кристалики в калейдоскопі, й були несправжніми, ефемерними; реальністю для Мирона стало лише переосмислення побаченого, почутого, пережитого, й те осягнення нового, неіснуючого поза свідомістю письменника життя й було тією виснажливою працею, при якій час невідчутно пролітає в космічні незвісті або ж зупиняється, немов вода в мертвій заплаві.

Враження від пережитої в розмові з коломийським бібліотекарем ночі намагалися вкластися у пам’яті Мирона в логічний ряд, та заважала цьому чорна, немов темінь потойбіччя, думка: якою ж то була в бережанського письменника й адвоката та фатальна мить перед тим, як з дула револьвера вихопилося полум’я й обпекло обличчя раніше, ніж долетів до вух звук пострілу? Тільки страх, тільки жаль за життям, лише каяття за необачне слово в судовій залі чи, може, гордість за те, що його письменницьку й адвокатську працю так високо оцінив ворог, а отже, мала вона якийсь сенс, мету і результат?.. Як дізнатися про чужу мить смерті, якої ніхто ніколи й нікому не зможе пояснити, бо коли є смерть, то вже життя немає?