Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

А може, Францові Коковському остання мить акумулювалася в антиномії судді й осудженого, бо ж якби він не був суддею, то б не засудили і його: чи то доля конче мусить помститися судді за кривду осудженого, і немає значення — справедливий чи несправедливий виніс суддя вердикт, а все одно кривдний, бо навіть виправдання принижує підсудного самою підозрою у злочині. І за це суддю жде неминуча розплата?

Й можливо, Коковського останньої миті долав розпач від усвідомлення, що благословення шляхетних мужів на літературну працю всує впало на його чоло, і він уже не зможе створити епопеї про січове стрілецтво? А може, промайнув тоді в пам’яті письменника власний вірш, написаний ще замолоду у львівській тюрмі на Баторого: «А як вам ніч ця тривожна минеться і вже на світі займеться світанок, і вам пісню волі почути прийдеться — то знайте: цю пісню я шлю на прощання…»

Та напевно безнадійний туск стенав його груди, що та ніч не минеться ніколи, й він більше не знатиме, що таке світанок — ні він, ні його син… А може, думав тільки про сина й дружину… Найтяжча то покара, коли в людини відбирають можливість бачити рідних і сонце.

Як то страшно втратити все!

Мирон відганяв від себе думки, які не допомагали йому збагнути чуже небуття, й та неміч була для нього нестерпною: не знати, не уявляти — хіба лише пережити. Та це найстрашніша невідомість.

Відганяв і відігнати не міг від себе нав’язливих думок — певне, і тому, що в підсвідомості таїлася незгасна пам’ять про те, що багато, ой як багато тому літ він цією самою колією втікав від своєї смерті. Стояв у телятнику біля вікна й дивився на товарну станцію, запруджену рудими ешелонами зі зловісними коминками на дахах, а в них, напевно в них, серед тлуму бранців, що розпачливо тиснулися до заґратованих вікон, перебували боднарівські селяни і Миронові батько й мати теж, вирвані живцем з рідної землі. І повезуть їх ординці в холодні безвісті, звідки вони вже ніколи не вернуться, і не вернеться Богдан із концтабору, й ніхто не знатиме, де спочиває Юля, — кропивою й дерезою поросли партизанські могили. А Мирон залишився на світі сам–один, мов палець, і думав він тоді — для чого? Однак тепер уже знав, для чого — щоб розповісти.

Про все розповісти… Чи зуміє, чи вистачить у нього часу? Тоді ж, коли втікав телятником із Коломиї до Львова, навіть і в думці не припускав, що настане така мить, коли можна буде отверзти уста… Та одного разу хтось–таки, незнайомий, вселив йому ту віру, і був то поляк!

Молодий письменник Мирон Шинкарук їхав на запрошения Українського Товариства до Щеціна. Вагон був переповнений, він не спав усю ніч, а в купе навпроти сидів поважний добродій, й видно було по ньому, що хотів би порозмовляти, та Мирон уникав його погляду — не любив випадкових знайомств, а ще не був упевнений, що зуміє доладу розмовитися по–польськи… Але перед Краковом добродій таки запитав його, звідки він їде й куди, і Мирон відповів по–українськи, зніяковівши від цього. Незнайомець промовчав, а коли поїзд перед стацією сповільнив хід, підвівся й, готуючись до виходу, промовив з легким докором:

«А пан хай не соромиться свого українства в Польщі. Україна — то великий народ, і він колись здобуде те, що йому історично належиться».

Добродій вийшов з поїзда, й Мирон тоді вперше переконався, що не всі поляки — його вороги… А тепер, згадавши колишнє, подумав про тернопільського воєводу: хтось вірив у просвіток, а хтось у зневірі відбирав собі життя.

Бо важко було повірити…

Вони йшли… Йшли, мов пажерлива сарана, і здавалося — ніхто не здатен їх зупинити. Сунули в Галичину, Румунію, Прибалтику, не питаючи ні в кого згоди, займали чужі простори, заводили власні порядки й ставили на займанщинах своїх гайдуків.

Мирон бачив, як вони йшли тридцять дев’ятого… Щоранку він і Йосафат вибігали на Зруб, протятий вузькою дорогою, що вихоплювалась із залісненого Волового, залишивши на узвозі непрохідні котелебини й баюри, й казав вуйко Мироняк, що для совітів нема ніяких перепон, пройдуть вони крізь рим–крим і мідні труби — таке то войсько, а Боднарівка лежить на пограниччі з Румунією, то мусять большевики дійти й сюди, щоб забезпечити кордон… Тож стояли хлопці при дорозі по цілому дневі, визираючи совітів, бо було цікаво…

На крайньому чолопку Зрубу, звідки дорога стрімко спадала в Босню, розполовинену глибокою Мочулою, вуйко Мироняк майстрував тріумфальну браму: сам виніс із лісу і вкопав обабіч дороги два стовпи, поклав на них перекладину, а щоб споруда не була схожа на шибеницю, замаїв її смеречиною, ще й закосичив жоржинами, бо червоної плахти для прапора ніде не міг роздобути, й стояв там «на габтах», чекаючи, коли нарешті прийдуть визволителі; він не звертав уваги на пасічника Федора, який теж щодня виходив на Зруб, сердито цмулив люльку і весь час щось тихо бурчав собі під ніс — щоб і самому легше стало, та й аби старий комунисько не почув.

Попередня
-= 22 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар