Слава ЗСУ!

Коли прихожани повставали з колін і священик розгорнув на казальниці тиснене золотом Євангеліє, закликаючи люд бути уважними на проповіді, Йосафат почав пробиратися до виходу тим рядом, де стояли Наталка й жидівки–вихрестки; він обернувся до престолу спиною, бо не мав сили ніяк інакше пройти повз дівчину, а тільки обличчям до неї; поважні молодиці осудливо позирали на парубійка, який під час самої проповіді зчинив у церкві товчу; Сальомея й Руфіна запобігливо поступилися назад, а Наталка стояла незворушно, й, минаючи її, Йосафат за–чепився за щось м’яке й пекуче, тверді зернятка увіп’ялися в його груди, немов цвяшки; Йосафат стрепенувся, намагаючись чимдуж протиснутися вперед, а моці для цього не вистачало; колючі зернятка перераховували кожне його реберце, пробігаючи по них, ніби прутик по драбинових щаблях, й спиняли — виклично, покірно, обітливо й грішно; хлопцеві здавалося, що просувається до виходу, а він стояв стовпцем, очі його злилися з очима дівчини, й вона безжалісно спивала їх; Йосафат хотів шепнути їй до вуха, що буде чекати на неї коло Білого хреста, та цих слів зшерхлі губи вимовити не змогли; він урешті таки вихопився із задушливої тісняви й, очманілий від несподіванки, вибіг за церковну огорожу.

Стежиною понад битим шляхом вибирався Йосафат на гору до Білого хреста, що позначав межу між буйно–парубоцьким Іспасом і сумирною Боднарівкою, весь час оглядався, чи не йде за ним слідом Наталка — не йшла, і він постановив собі чекати біля хреста хоч би й до ночі, і вона таки пройде, бо ж немає іншої дороги до Боднарівки; проймала хлопця тривога, щоб бува не перехопив Наталку хтось із бандюжних іспаських парубків; від сподіваної радості мліло серце, а обличчя й досі пашіло від гарячого подиху білокосої красуні; він ніс в очах її мовчазну обіцянку й тиху покору, а над головою, високо в небі, кружляли лелеки, збираючись на раду перед відльотом у вирій, кленове листя на узліссі золотилося першим осіннім накрапом, в діброві тужили за літом готури — усе на світі дихало несамовитим чаром, і ось зараз наздожене Йосафата Наталка, за руку візьме й піде з ним поруч, а він, ніби всемогутній мольфар, стягне з неба найдужчого лелеку–вожая, й вони полетять на ньому, полетять…; а вже дзвони задзвонили на закінчення відправи, й барвистий люд висипався з церкви й розбрівся стежками увсебіч із запрошеними на празник гостями; а може, й Наталку запросили… — й стояв Йосафат коло Білого хреста, витягнувши, немов журавель, шию.

І враз гарячий вітер вдарив йому в обличчя, бо з видолини виринула білокоса дівчина; Йосафатові здалося, що вона підбігає, кваплячись, до нього, та подув раптом крижаний протяг, і замерз хлопець на морозі нечуваної кривди: чужа й личком прісна Наталка, звіддаля забачивши його, круто звернула на лісову стежку й потонула в зеленій повені, а тоді все на світі стало несправжнім: м’якуш гарячих дівочих персів і солодкий біль від дотику гострих зерняток, що збороздили його ребра, залишивши на них незагойні ритвини, і великі сині очі, які до денця випили його зір — і він осліп навіки, і тихі лелеки в піднебессі з дужим вожаєм на чолі, котрий доконче мав упасти до Йосафатових ніг для беззастережних послуг, — усе однієї миті стало несправжнім, й подався Йосафат навмання крізь Камеральну діброву до зчужілої й непотрібної йому Боднарівки.

Так було один лише раз і більш не повторилося: приходячи на неділю з Коломиї додому, Йосафат переймав Наталку на толоці, й вона не втікала, бо їй гонорно було пройтися на виду в усієї Босні з ученим гімназистом, сама ж бо з найбіднішої хати й лише чотири класи закінчила в сільській школі, в думці мала зовсім інше: сковував і знуджував її мовчазний залюблений Йосафат, й вона відсмикувала з його долоні руку, коли він насмілювався її зайняти, і сказала б йому Наталка, якби вміла: якщо не вивільнить своєї руки, то муситиме піти з ним назавше, а вона ще хоче почекати, та невже один лише Йосафат мав би зустрінутись їй на стежці; а може, Наталці не вчений чоловік потрібен, а може, вона хоче не встидливого гімназиста, а буйночубого галабурду, що вущанки рве на пазушині в танці, а на Великдень за дзвіницею до спідниці добирається, поки не дістане по писку; а може, їй судився князь, лицар, вояк… а може, вона вже покохала!.. Та цього не говорила Наталка Йосафатові, бо як посміла б таке сказати; вона залишала хлопця біля дідової пасіки, яку мусила минати, щоб зійти в свою узворину, а він ні разу не зважився її спинити і сказати, що знає про її блуд, і хай би впору спам’яталася, бо горе принесе собі й людям, чей же той, на кого задивилася, жонатий; знала Наталка, перед чим хоче застерегти її Йосафат, а тому далі йти йому забороняла і втікала від нього із своєю солодкою таємницею.