Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Вогненні стовпи

Аж нині, коли вийшла з пивниці, дозволила хлопцеві переступити межу її обійстя, бо страшно стало на світі, та марно дошукувався Йосафат на її личку того, що примарилось йому на престольний празник в іспаській церкві, й він проказав, насилу добуваючи з горла слова: «Прийди, Наталко, до нас слухати музику…», а у відповідь почув чуже, поважне, дуже доросле й скрушне: «Хіба тепер до музики — он стоїть на Шпаєвім Софія Маланючка й голосить: такі то нині співи та забави, і мені також голосити хочеться…»

І Йосафат зрозумів, що дівчина мовить правду, і, певне, через те, що збагнув її — безнадійну і тривожну, перед очима знову промчав зранений олень, а за ним услід понад зґрасованою дебеславською дорогою пропливли три трумни, допадаючи до сільського цвинтаря…



II


З гір до села мчав сполоханий олень. Звір розпачливо втікав від несподіваної смерті, про яку досі не відав: вона не мала кольору сизого дна запаморочливої безодні, що втягувала в себе розшалілого в погоні за самицею заблуду, і не пахла пітним духом здурілого від осінньої похоті оленячого стада, яке ревом заманювало з найвіддаленіших гірських нетрів дужих рогачів з роздутими ніздрями і зударяло їх рогами у смертельному герці за право продовжити свій рід; ця смерть пахла селітрою, яку господар–гайовий, із незмінною рушницею за спиною, засипав узимку до оленячих годівниць, — нині ж її запах витав не на землі, а в повітрі, він народжувався з полумені, диму і сухого грому, що ось знічев’я пролунав у горах і вмить помножився стократно в лісах, ізворах, на полонинах і царинах, пошматувавши відвічну тишу Карпат, — то раптом забешкетували чужі гайові; їх було багато, вони чомусь познімали із–за спин рушниці й наступали одні на одних обабіч оленячого путівця, випускаючи з дул шалений свист, який то тут, то там вражав смертю і їх; олень не розумів, чому враз порушився спокій у стугонливо тихих борах і що трапилося з гайовими, котрі донині ревно той спокій оберігали, а ось познімали вони з–за спин рушниці — щоб убивати.

Моторошний свист пролетів крізь оленячу корону, зачепивши гілку рога, й вона відлетіла вбік, немов сучок від удару сокири; тоді олень почав утікати: спочатку скоком, фицяючи задніми ногами, ніби відганяючись від збожеволілих убивць, які зовсім недалеко, позаду нього, стріляли, кричали, зойкали; врешті справжній страх блискавкою прошив усе оленяче тіло, виструнчив його, сподовжив, і звір помчав униз бездоріжжям; він зачіпався рогами за дерева — трощилось гілля і трощились роги; вже на голові в оленя стирчали тільки штурпалки, з яких росилася кров на шерсть, на листя, на траву; смертельний свист наздоганяв звірину, та коли вже й свисту не стало чутно, олень вгамувати свій страх не мав сили: він біг, хропів, стогнав, останньою надією сподіваючись, що перенасичений стріляниною ліс врешті закінчиться, і він опиниться серед людей, які оленів ніколи не вбивали; й таки замерехтіли перед ним просвіти між деревами, й звір уже знав, що за мить–другу він вирветься з лісового полону, влетить у село, там уздрить свого господаря–гайового, котрий завше годував його сіллю, і в нього знайде прихисток. І коли бездоріжжя втиснулося нарешті в стежку, що виводила до села, коли вже забіліли боснійські хатки, назустріч оленеві вийшов стрілець з рушницею напереваги — був то чужак, свій не наставляв би на нього дула, тож олень, не сповільнюючи бігу — бо ж утікати нікуди, весь світ заступили вбивці, — в розпачі помчав на ворога, щоб ударитися в нього зраненими рогами; гайовий Юрко Васютин упізнав оленя, однак стежка була глибока й відступати він не мав куди; вихопилася з рушниці цівка вогню, олень ще встиг побачити хмарку диму — і увіп’явся враз у його лоб пекучий свист: передні ноги підігнулися, і тяжко впала на землю звірина, вкладаючи в останній рев і лють свою, і кривду, й нерозуміння безглуздості кривавої смерті.

Боднарівський гайовий із жалем дивився на мертву оленячу тушу, а вже з Босні бігли на постріл жадобливі селяни, щоб розпаювати між собою свіжину, не відаючи того, що невинна смерть невинною смертю може бути відомщена.

«Він біг на мене, — мовив гайовий скрушно до Йосафата, якого батько прислав на паювання, — не бери, хлопче, того м’яса…» — й закинувши на плече рушницю й зсутулившись, пірнув у стихлий Матіївський ліс.

То була перша кривава смерть у Боднарівці за річний термін війни, й залишила вона на землі сатанинську печать, яка давала дозвіл убивати. Того рескрипту смерті не зуміли відчитати селяни, й чорний знак невдовзі заріс кропивою, проте розпорядної сили не втратив; пожадливці розділили поміж собою оленячу тушу й розійшлися домів; Юрко Васютин прочув серцем лихо й засунув рушницю в стріху, сам більше не сходив із свого белебня, що на межі з Кривобродами, й ніхто його не зустрічав ні в селі, ні в лісі; через це моторош повіялася по селу — має ж бо гайовий рушницю, а хтось згадав, що дебеславський староста Томенко, якому підлягає й Боднарівка, недавно зачитував на сході розпорядження коломийського крайсгауптмана здати зброю під загрозою смертної кари, тож сміливіші ґазди порадилися з пасічником Федором Юлининим, що вважався найстаршим і наймудрішим господарем у селі, й разом подалися до Юрка на белебень просити, аби пішов із фузією до Коломиї і віддав її кому там слід; більше за всіх фудулився Йосип Кобацький, сільський злодійчук, якого на крадіжці ніхто ще не спіймав, хоч усі знали, що сільські курники обчищує ночами він; Юрко Васютин відпекувався, мовляв, давно вже віддав рушницю кому треба; ґазди ж не хотіли йняти віри, проте послухалися Федорового «язда!» й полишили гайового в спокою, лише Йосип довго ще нюшкував по обійсті, придивляючись злодійським оком то до дровітні, то до повітки, то до стріхи, що трухлявими околотами досягала землі, закриваючи призьбу.

Попередня
-= 27 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар