Слава ЗСУ!

Згодом пригода з оленем забулася, і не зсилав наразі Господь покари ні на вбивцю, ані на тих, хто спожив свіжину, проте смерть отримала дозвіл вступити до села — був він закріплений печаттю, яка давно вже заросла кропивою.

Жила під Залуцьким лісом єврейська родина Пінкаса Шпайхера — чорна й бідна, зовсім не єврейської натури, бо обробляли вони поле, Пінкас пас корову, Шпай–херова машинувала людям молоко на центрифузі, син Мендель торгував у трафіці тютюном і рибою, донька ж Алта нічого не вміла робити, лише читати, й випозичала в учителя по три–чотири рази ті самі книжки — «Кобзар» чи просвітянський календар або ж лікарський порадник.

Німці давно вже паношилися в Коломиї, вже й відбулися єврейські погроми по довколишніх селах; в Іспас, куди провадив з міста битий шлях, однієї ночі в’їхали карателі й розстріляли сім’ю маклера Шимона: старих убили на порозі, як тільки вони на грюкіт відчинили двері, сини Іцик і Хаїм, які торгували телятами, заховалися під перини — то їх гестапівці навіть не стягали на долівку, намацували крізь пір’я голови й так стріляли, а сестри–красуні, які на своє щастя не надто були схожі на жидівок, Салька і Рифка, вискочили зі спальні через вікно і зникли в темряві: їх потім порятували люди, й вони стали вихрестками… А до Боднарівки німцям доступу не було, бо дорога, яка звертала з іспаського шляху через урочище Волове в гори, пропадала в глевтушних баюрах; у дощі проїхати нею було неможливо й возом, а про те, щоб добратися до села машиною, не могло бути й мови, — то жила собі сім’я Шпайхерів поки що в безпеці, хоч усі в селі знали, що так вічно не буде; селяни жидів не займали, хіба лише Йосип Кобацький, проходячи мимо шпайхерівської мізерії, кидав у дощаний дах камінням і вигукував: «Гей, жиди, ви ще тут?»; люмпака ніхто не зацитькував, всі його боялися, але й не заохочували до погрому, — і так та сім’я жила в страху й приниженні, в запобігливості перед сусідами і в ревних молитвах, аж поки німці не пригнали на Волове бригаду баудінстів, які зашутрували дорогу…

Першими приїхали в село вантажівкою польські поліцаї, які служили в гестапо, щоб забрати до коломийського гетто боднарівських жидів: їх виштовхували, німих і в душі вже мертвих, кольбами автоматів із хати й викидали, немов дрова, у кузов машини, а Босня притихла, завмерла, сховалася — ніхто й не писнув, ніхто не хотів тепер жидів і знати, хоч вік прожили з ними в сусідстві, та саме тієї хвилини наднесло з Вулиці Йосипа Кобацького, і він загорланив на всю Босню, захлинаючись та приказуючи:

«Так вам, паршивці, й треба, досить ви вже напилися нашої крові!» А тоді з кузова підвелася стара Шпайхерова й прорекла страшні біблійно–пророчі слова: «Почекайте, почекайте, нами розчинять, а вами замісять!» — і повис той проклін над селом: люди вмить згадали вбитого оленя й чорну печатку смерті на Матіївському узліссі.

…Згадки пливли, ніби повторювалося прожите, і гойдалися над дебеславською дорогою три трумни, засвідчуючи, що прокляття Шпайхерової таки сповнюється; заглянути в домовини ще раз і знову пірнути в чорну отхлань несусвітньої розпачі було Йосафатові невміч, він мусив від страшних згадок кудись утекти, бо зачерпнути розради не мав у кого: на вуглі найбіднішої в селі хатки стояла розкішна, неприступна й смутна Наталка Слобідська — вона лиш почала виглядати свою долю, а Йосафат її долею не був; на чолопку Шпаєвого знемагала на березневих вітрах, немов монумент скорботі, постать Софії Маланючки, — куди ж сховатися Йосафатові від цього розіп’ятого життя, а ноги самі несли його до вчительського будинку, що — чепурний, під червоною черепицею, з верандою й балкончиками — височів над Боснею, ніби прообраз майбутньої цивілізації.

З учителевого подвір’я виходив, перехнябившись під коромислом із двома повними відрами, дурний Юзьо: він уже відправив свій недільний молебень, — дивувався завжди, і цієї хвилини, Йосафат, як то в темній голові блаженного вмістилася вся літургія, а вирятувала вона Юзя з німецької каторги, бо побожні бауери були певні, що до них на роботу потрапив туземний священик, вони боялися гнівити будь–якого Бога й виписали дивному остарбайтерові відповідний документ, у якому було зазначено, що пред’явник є духовною особою; Юзьо показував аусвайс на кожній залізничній станції, і колійовці відправляли його у відповідному напрямку, аж поки не доїхав до Матійовець, де вже сам упізнав дорогу й добрався через Пиконів до Боднарівки… Юзьо глипнув добрими балухатими очима на племінника й попросив закурити, некурящий Йосафат подав йому спеціально припасену цигарку, і втішений Юзьо заспівав тоді весільної; дивувався Йосафат, звідки в їхній хаті взялося стільки музики, бо ж, сидячи в пасіці, старий Федір водно співав коломийок, Ілько при першій–ліпшій нагоді накручував грамофона, Юстина недільними ранками молилася співучим голоском на призьбі, й Маруся, коли лупцював її Федір, лементувала співом сільських голосільниць, духовні й світські пісні у виконанні Юзя без угаву лунали над Боснею, і цієї миті Йосафатові груди, хоч сам був до співу німий, мов риба, розривав звідчаєний реквієм.