Слава ЗСУ!

Розмова батька з сином відбувалася в цьому самому покої, де тепер учитель бідкався над книжками, її слухали Мирон і Йосафат і не знали, на чий бік стати, а наступного дня Богдан попрощався, й поник тоді учитель, зсутулився, немов у власній душі зачаївся перед неминучою бідою, і вже ніколи потім не бачив Йосафат свого вчителя у тих трьох гордих іпостасях, в яких він завше з’являвся перед людьми: елегантного, випрасуваного, з білими манжетами й бордовою краваткою інтелігента — в школі, обпаленого сонцем й вітром обвіяного хлібороба — на полі, а довгими зимовими вечорами — розважливого мудреця, до якого приходили селяни на пораду… Стояв нині над купою книг надломлений чоловік із сивим волоссям й латкою брунатної лисини, з поораним передчасними зморшками обличчям і затаєною тривогою в сивих очах… Й собі на втіху запримітив Йосафат, як бадьоро засвітилися очі в учителя, коли він знайшов томи Грушевського і Лепкого, та це тривало тільки мить, радісний зблиск в очах погас, Шинкарук опустив книжки на долівку й проказав: «І ці згорять…»

Тоді пані Марія, яка наче й не помітила Йосафата, і це його бентежило, бо сам розумів, що прийшов не в пору, хоч у домі вчителя ніколи не почував себе сковано, — тоді, як учитель вимовив сповнені резиґнації слова, пані Марія приперла лопатку до печі, розпрямилася й приречено дивилася на чоловіка, готова приймати звинувачення, й ніхто з присутніх у хаті, крім найстаршої доньки Юлії, яка в цю мить вийшла із своєї кімнати й зупинилася навпроти батька, не знав, що кожна його фраза сьогодні падатиме докором на маму, нібито вона винна, що книжки згоріли, що озимину на городі зграсували мадярські коні, що більшовики дійшли до Пруту і кожної миті можуть переправитися через ріку і таки перейдуть, і займуть Запруття, а тоді завітають до боднарівського вчителя і спитають, де його старший син, — а що ти їм відповіси, ти, яка благословила Богдана на подвиги, а тих подвигів не буде, лише погроми і смерть; тож від тебе однієї залежала наша доля, від трьох твоїх слів «сину, не йди!», і він би зостався, бо ніколи тобі не перечив; але ж бо ти, мов спартанська мати — який фарс! — осінила синове чоло знаменням хреста й ніби в домовину поклала, та й домовина ще не така страшна, як ординська помста нам усім за супротив їхній силі! — всю цю тираду прочитала Юлія в батькових очах, або ж відбилася вона в упокорених виною маминих, і сказала донька до батька: «Війна, татку, танок смерті, віхола, а ти хотів би, щоб вона у твоїй бібліотеці не здула з поличок жодного папірця?»

Юлині слова стосувалися начебто недопалених книг, які лежали купою на підлозі, й поза ними жодною іншою бідою в сім’ї вчителя і не пахло, хоч знали всі, і Йосафат теж знав, що мовилося зовсім про інше; те — інше — висіло над головами стривожених людей, немов гільйотина, та називати речі своїми іменами ніхто не важився; справжня біда відсувалася в тінь, й коли її не видно, то не така вона страшна; мати вдячно глянула на доньку, і батько теж відчув полегшу, бо що таке — книжки, це ще не все можливе нині лихо, і хай не виливається розмова із завбачливо спрямованого русла, тож проказав Шинкарук — навіть гордість прозвучала в його словах: «Я все життя збирав книжку за книжкою, і нинішній мій жаль має причину…»; Юлія, втішена, що найприкріша перемовка цієї хвилини не відбулася, звернулася до хлопців, напустивши на себе грайливу безтурботність: «Я вже на пенсії, шановні кавалери, школу в Гуцулівці замкнула, учні шукають по лісах мадярської зброї, а татко хай проголосить у Боднарівці республіку — поживемо хоч трошки на волі!.. А чим ви будете тепер займатися?»

Йосафат із Мироном переглянулися й усміхнулися до Юлії. Найстарша з учителевих дітей була милою й життєрадісною дівчиною, гімназію закінчила позаторік і про іншу працю, ніж учительська, не мріяла; ще гімназисткою постановила піти слідами батька; учителів по селах бракувало, й Шинкарук влаштував недовчену доньку в початковій школі сусідньої Гуцулівки; Юлія не мала відбою від залицяльників, а чим їх зваблювала ця чорноволоса кучерява панна з гострим носиком — важко й сказати; двічі вибирала вона наречених з череди кавалерів, та жодного втримати біля себе не змогла: перша шкільна любов, Іван Захарчук, виїхав разом із коломийськими фольксдойчами до Німеччини тридцять дев’ятого, сорок другого обізвався до Юлії тільки раз — з УПА, й більше листів вона не отримувала — може, й загинув; а Михайло Сорока перед самою матурою зголосився разом із Богданом до Дивізії, й, напевне, дівочі сльози не раз змочували ночами подушку, та цього ніхто не знав, й іноді батько дивувався з її спокою: фаталізм то чи сила волі?