Слава ЗСУ!

…Час добрих надій на краще життя тривав лише кілька тижнів. Учитель Шинкарук хотів вірити, що за совітів стане легше, ніж було за Польщі, бо гірше вже наче й бути не могло. Ополячування українського населення, а особливо селян, доходило до абсурду: усіх, у кого прізвище закінчувалося на –ський (Лойовський, Ільницький), записували без їхньої згоди до так званої «шляхти загродової», й вони ставали поляками; в школах завели викладання історії й географії польською мовою, на уроках співів вивчали тільки польські пісні, а що цих розпоряджень Шинкарук не дотримувався — то й чекав з дня на день звільнення з роботи… І яка ж то полегша настала, коли на сімнадцятий день Другої світової війни Польща розпалася: Богдан з Мироном, не питаючи дозволу в батька, повишпурювали з класної кімнати портрети Пілсудського й Мосціцького, а потім — до класу заходить учитель, весь осяяний і щасливий, він каже дітям, що від сьогодні в школі всі розмовлятимуть тільки по–українськи; і на уроці української мови читає вголос «Червону хустину» Андрія Головка, після занять шкільний хор замість «Pasla Kasienka krowki dwie»[10] розучує пісню «Засвистали козаченьки»; учитель випозичає учням новенькі ілюстровані книжки, які ще пахнуть друком, і Мирон ночами не спить, з’їдаючи захоплюючу повість Миколи Трублаїні «Шхуна “Колумб”», а в душі виношує найзаповітнішу мрію: ось закінчить на «відмінно» четвертий клас і в нагороду поїде з екскурсією учнів району на могилу Тараса Шевченка!

Післяобідні години Мирон просиджував у кооперативі на Вулиці: крамар Гриць впускав учителевого синочка за ляду, й хлопчина надивлявся невиданих досі див: ті самі ґазди, які нещодавно заприсяглися в церкві на Євангелії не вживати спиртного, дудлять у будній день дешеву горілку, й чиниться в тісному приміщенні кооперації чистий тобі содом…

«Такої влади нам треба! — гатить кулаком об ляду вуйко Мироняк, він подає крамареві лише червінця, а забирає п’ять пляшок найчистішого трунку для кумпанії. — Мой, та за тої засраної Польщі лишень за одну пляшку треба було дати десять злотих — цілий метер жита! Йо, така влада нам штимує!»

Мужва не просто пиячить, сміливіші закладаються за горілку в будь–що: один піднімає на руках бочку з гасом, інший їсть мило і, вигравши заклад, миттю вибігає з крамниці, на ходу розв’язуючи очкур на гачах, інший — то вже Йосип Кобацький, хто б іще — бере рекорд по спусканні повітря, проте програє, бо перднув тільки тридцять сім разів, а не сорок; дурний регіт стрясає смердючою крамницею, і врешті зогиджений Мирон втікає додому, бо щось сталося з людьми таке — що встидно…

Та минає кілька тижнів п’яної втіхи, і люди раптом тверезіють: чоловіків женуть на шарваркову безплатну роботу — на дороги й лісоповал, господарства обкладають такими високими податками й поставками, що ніхто того ні сплатити, ні здати неспроможний; у сусідніх Пилипах організовують колгосп: хто не хоче сплачувати податки — записуйся і віддавай до спілки худобу і реманент; дідича Огоновського з Волового вивозять у Сибір, а далі — то в одному, то в іншому селі — почали вже вивозити й куркулів, а той куркуль мав не більше десяти моргів пісного ґрунту; потім уже ніхто нічого не може зрозуміти: повально арештовують не тільки просвітян, а й комуністів; у коломийській середній школі, де вчаться Юлія й Богдан, арештовують учнів старших класів, — і ходить з кута в кут по хаті зажурений, аж зчорнілий Шинкарук: то таки правду писали, а ми не вірили газетам, — і про голод, і про терор у Радянському Союзі.

У Шинкаруків замешкала молода вродлива вчителька з Полтавщини — Марфа Яківна, і западає в домі вчителя гнітюча мовчанка: всі бояться Марфи, хоч Миронові вона дуже подобається. Батько примружує грізно очі й виганяє Мирона з кімнати, коли він увечері сідав ближче до гасової лампи з «Мотрею» Богдана Лепкого або з «Ілюстрованою історією України» Михайла Грушевського; учителька помічає, що їй не довіряють, й намагається порозумітися з сім’єю боднарівського вчителя.

«Мої дід і баба, — врешті зважилася сказати, — померли голодною смертю тридцять третього».

«А що — був голод?» — вдає простачка Шинкарук.

«Я розкажу вам анекдот, добре? — гірко всміхнулася Марфа Яківна. — Питають селяни партприкріпленого, що таке п’ятирічка. “А он, — показав він на цвинтар, — якщо нині там, приміром, сто могил, то за п’ять років буде в п’ять разів більше, а то ще й перевиконаємо план”».

У хаті — мовчанка. З кожним днем все більше тужавіє й навалюється на людей страх — безперервний і липкий.

І врешті — несподівана вістка: війна! Найстрашніша подія приносить надію на порятунок. Марфа Яківна квапно збирається в евакуацію, Шинкарук не затримує, цілує її в щоку на прощання й каже:

 ¹⁰ Пасла Касєнька дві корови (польськ.)