Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Вогненні стовпи

На цвинтарі біля занедбаної церковці, над могильною ямою стовпилась тьма люду; з димаря учителевого будинку долітали на кладовище клапті білого попелу, вони падали на непокриті голови, дотліваючи, й не знали люди, чому попеліють їхні душі — такого туску ще не відали селяни: у глибині їхньої свідомості крізь золу, що присипала дух, проколювались і тут же згасали іскорки надії на волю, якої ніколи не буде, бо не осяє її світло предковічної мудрості, — марнота крихкої свободи розсиплеться, немов цей попілець; туск царював у підсвідомості людей, а на поверхню душ зринало відчуття приреченості — бо чого ще можна чекати від нинішньої долі, коли над селом лунав похоронний спів блаженного, якого поминула ворожа куля лише для того, щоб вцілити у серце найшанованішої в селі людини.

Над могилою промовляв незнайомий людям партизан, в якого з–під коміра зеленого кітеля визирала космацька вишиванка, біля нього стояв довгорукий Йосип Кобацький — він тримав у руці карабін і зловісно ним потрясав, коли партизан погрожував знищити усіх до ноги сексотів, які й нині, серед цього спечаленого гурту, зачаїлися зі своїми чорними душами — й надалі продаватимуть вони своїх людей новим завойовникам так само, як продали німцям славного гайового Юрка Васютиного; на людей повіяв смерч недовіри й підозри, селяни переглядалися, зазирали один одному у вічі й у кожному, тільки не в собі, вбачали зрадника, й ніхто ні за кого не був певний; голос партизана у вишиванці гримів щораз голосніше й погрозливіше, а Йосип Кобацький люто потрясав карабіном; домовину врешті опустили в яму, й за нею канув у підземні провалля спокій людських душ; пригноблені миряни поволі розходилися, а далі почали все більше квапитися і врешті розбігалися стежками й видолинками по своїх кутках і присілках; страх підозри й непевності опанував селом, й воно запалося під землю, тільки Юзьо, відспівавши заупокійну, засвідчував, що село не перестало жити: він виганяв із боснійських обійсть корів на пашу, і кожна у Юзьовій в’язці мала призначений для себе бук — достоту як і кожного з селян чекала своя покара за гріхи.

А коли запало надвечір’я, з Камерального лісу обізвалися олені, вони вийшли табуном з лісової темряви на узлісся, де колись було вбито їхнього побратима, принюхувалися до всяклої в землю братньої крові й моторошно трубіли, хоч до осіннього реву було ще далеко.



XIV


Вже входила весна у літо, обтрушувала з себе біле маїння, скрадлива зав’язь пучнявіла між листям яблунь й визирала на світ тугими голівками — і яка з них доживе до осені й, нагнувши своєю вагою гілку долі, червонощоко запишається, а яка обірветься з черенка й безслідно кане в бур’янищах, і ніхто не згадає, як розкішно китичився повесні її цвіт, обіцяючи щомиттєво перемінюватися в іншу — несподівану значущість, що незримо таїлася в пахучій коронці білих пелюсток із жовтою маточкою й пилковими вусиками посередині, тож який, мабуть, жаль огортає природу, коли в’яне й марнується весняний цвіт; вдовиця Марія вже змирилася з тим, що зчахне до осені Наталка: який хосен з того, що так надійно заховала доню в пивниці, коли мадярські жовніри, здичавілі від чоловічого голоду, гасали по селу, виловлюючи для ґвалту дівчат і молодиць; в’їлися сухоти в тіло дівчини й безжалісно точать, а вона від того шашелю ще світлішою, ще кращою стає, немов у недузі сама собі творить красу, щоб відійти на Шпаєве й перетворитися в скорботну фігуру в найвищій миті своєї вроди; Наталка крізь шибку вглядалася в хімчинську гору й важилася, чи не пора і їй піти виглядати свого судженого, який загубився серед великого світу й не шукає до неї дороги — забув стежку чи заблудився, а може, давно вже став кущем папороті або глоду; і що їй, бідній, чинити — йти на Шпаєве виглядати, щоб і собі у камінь перемінитися, або ж діждатися коханого; ой, та ж бо ще рано виходити на Шпаєвський горб, де в надвечір’ях і досі виростає постать Софії — стоїть вона на шляху Василя до Наталки й не вступається в Язвини, в царство упириці Лісної, яка впилася кров’ю білокосої Оксани і жде не діждеться нових жертв.

У п’ятницю верталася Марія з коломийського ярмарку й несла в руці три жовті свічки, які виміняла в ятці за грудку масла, бо совітських грошей не мала, й біля вчителевого будинку, від якого збігав крутий вивіз у Потоки, побачила Йосафата: він стояв, як і кожної днини, на березі, вдивляючись у Маріїну хатку; Марія водно бачила хлопця й не раз важилася вийти до нього й попросити, щоб не сушив себе жалем за Наталкою, бо не для нього прийшла вона на світ, лише для свого гріха з жонатим або ж для Бога, який хоче забрати її до себе; позаздрив Господь на створену ним самим красу, подібної якій ще не було в Боднарівці та й бути не повинно: ось порізниться через неї сільський світ на світле й темне, красиве й потворне, чисте й брудне — розколеться на обаполи злоби й радості, й коли одна людина до решти вигребе Божу скарбницю, а іншим не залишиться нічого — зламається рівновага під небом; уздрів Творець свою помилку, яку вчинив у захопленні власним умінням виплавлювати із світової руди чисте золото краси — і забере назад свій власний архітвір.

Попередня
-= 50 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар