Слава ЗСУ!

XIV

Вже входила весна у літо, обтрушувала з себе біле маїння, скрадлива зав’язь пучнявіла між листям яблунь й визирала на світ тугими голівками — і яка з них доживе до осені й, нагнувши своєю вагою гілку долі, червонощоко запишається, а яка обірветься з черенка й безслідно кане в бур’янищах, і ніхто не згадає, як розкішно китичився повесні її цвіт, обіцяючи щомиттєво перемінюватися в іншу — несподівану значущість, що незримо таїлася в пахучій коронці білих пелюсток із жовтою маточкою й пилковими вусиками посередині, тож який, мабуть, жаль огортає природу, коли в’яне й марнується весняний цвіт; вдовиця Марія вже змирилася з тим, що зчахне до осені Наталка: який хосен з того, що так надійно заховала доню в пивниці, коли мадярські жовніри, здичавілі від чоловічого голоду, гасали по селу, виловлюючи для ґвалту дівчат і молодиць; в’їлися сухоти в тіло дівчини й безжалісно точать, а вона від того шашелю ще світлішою, ще кращою стає, немов у недузі сама собі творить красу, щоб відійти на Шпаєве й перетворитися в скорботну фігуру в найвищій миті своєї вроди; Наталка крізь шибку вглядалася в хімчинську гору й важилася, чи не пора і їй піти виглядати свого судженого, який загубився серед великого світу й не шукає до неї дороги — забув стежку чи заблудився, а може, давно вже став кущем папороті або глоду; і що їй, бідній, чинити — йти на Шпаєве виглядати, щоб і собі у камінь перемінитися, або ж діждатися коханого; ой, та ж бо ще рано виходити на Шпаєвський горб, де в надвечір’ях і досі виростає постать Софії — стоїть вона на шляху Василя до Наталки й не вступається в Язвини, в царство упириці Лісної, яка впилася кров’ю білокосої Оксани і жде не діждеться нових жертв.

У п’ятницю верталася Марія з коломийського ярмарку й несла в руці три жовті свічки, які виміняла в ятці за грудку масла, бо совітських грошей не мала, й біля вчителевого будинку, від якого збігав крутий вивіз у Потоки, побачила Йосафата: він стояв, як і кожної днини, на березі, вдивляючись у Маріїну хатку; Марія водно бачила хлопця й не раз важилася вийти до нього й попросити, щоб не сушив себе жалем за Наталкою, бо не для нього прийшла вона на світ, лише для свого гріха з жонатим або ж для Бога, який хоче забрати її до себе; позаздрив Господь на створену ним самим красу, подібної якій ще не було в Боднарівці та й бути не повинно: ось порізниться через неї сільський світ на світле й темне, красиве й потворне, чисте й брудне — розколеться на обаполи злоби й радості, й коли одна людина до решти вигребе Божу скарбницю, а іншим не залишиться нічого — зламається рівновага під небом; уздрів Творець свою помилку, яку вчинив у захопленні власним умінням виплавлювати із світової руди чисте золото краси — і забере назад свій власний архітвір.