Слава ЗСУ!

XIII

Маланюк сказав пароль, вартовий відвалив кущ свиду, Василь пірнув у чорну нору й опинився у вузькому підземному коридорі, який заводив у простору кімнату, оббиту солом’яними матами; з–за дубового пня, вкопаного в долівку, підвівся незнайомий чоловік у вишиваній сорочці й німецькому кітелі наопашки: то не був станичний Шугай, з яким завжди тут зустрічався Маланюк–Довбня; незнайомець одягнув кітель у рукави, взяв із пня мазепинку з чорним трикутником на околичці, й Василь зрозумів, що розмовлятиме з районовим провідником ОУН, якого в боднарівсько–дебеславському кущі досі ще не зустрічав.

Гасовий ліхтар кидав із ніші в стіні жовте світло на праву щоку провідника, а ліва залишалася в тіні; Василь бачив тільки половину його обличчя, що світилося трупною жовтизною, а єдине око, в якому відбивався язичок полум’я з ліхтаря, просвердлювало прибульця, й хвилину панувала в криївці недовірлива мовчанка.

Василів мозок прошила думка про можливу пастку, та він відразу її відкинув — досі за Прут енкаведисти ще не проникали, проте здивувала його сорочка з яскравим космацьким узором, адже вишиванка не входила в упівську уніформу, а втім, і це спостереження не викликало підозри, чей єдиного однострою в УПА не було, кожен одягався, як міг, а все ж між оборками розщепленого кітеля два яскраві пасочки аж надто підкреслювали українство повстанця; але чому то Василеві змуляла очі вишиванка — може, він родом із Космача, а там, звісно, ніхто ніколи інакших сорочок не носив…

Незнайомець урешті відрекомендувався: він районовий провідник на псевдо Буркут, присланий Окружним Проводом ОУН, розпоряджається двома боївками — дебеславською і боднарівською, а теж самооборонним кущовим відділом; тепер районовий чекав рапорту від прибулого.

Василь зовсім позбувся тривоги: адже він для району давно пропав, і люди в сітці мусили помінятися; отже, сотенний Крук, сотня якого належить до куреня «Гайдамаки» і нині розташована на постої під Брусторами, відпустив його на два дні провідати рідне село, в якому до мадярського полону жила його сім’я і де він був кущовим; при цьому сотенний уповноважив його передати станичному Шугаєві грипс. Районовий провідник протягнув руку, взяв грипс, прочитав і згідливо кивнув головою: кущ у разі потреби готовий розмістити у Боднарівці сотню «Сурма».

Розмова вичерпалася, Василь вийшов з криївки і зник у пітьмі ночі.

…У Боднарівці завше було так: як когось спостигне клопіт — то йде до вчителя, він учений і може дати кращу пораду, ніж перший–ліпший вуйко, тож Фросина прийшла до нього просити, щоб спровадив із Дебеславець старенького священика на похорон, може, отець послухається вчителя і придибає — то не так далеко, проте мусила вернутися ні з чим, бо в домі вчителя чинилося щось незрозуміле: в печі горіли поліна, а Шинкарук кидав у вогонь книжку за книжкою; заплаканий Мирон виносив з покою оберемки томів і клав їх перед батьком, а пані Марія, заламавши руки, стояла мовчки посеред хати, дивлячись, як гинула недопалена мадярами домашня бібліотека; учитель, не повертаючи до Фросини голови, проказав, що отця Бабинюка немає і ніколи вже не буде, а все через ось такий, — кивнув на книжки, — нікому нині вже не потрібний мотлох: вранці прибігала до Шинкарука отцева служниця й голосячи розповіла, що вночі увірвалися на плебанію енкаведисти, перетрусили в домі кожен закамарок, а теж горище — рилися тільки в книжках, винесли десять дорого оправлених томів, які отець заховав за козлами на стриху, і повели його з собою; отець ще встиг сказати служниці, щоб побігла в Боднарівку до вчителя й попередила, що як має «Історію» Грушевського, то хай негайно добре заховає або спалить…

Фросині було не до книг, вона й недослухала, що говорив учитель про священика, й поквапилася споряджати труну; на гору до обійстя покійного Юрка Васютиного сходилися люди з усіх кінців села — старі, молоді й діти, а з лісових криївок виходили озброєні партизани; сільський люд умить збагнув, що скоїлося нечуване лихо: ховатимуть не вмерлого, а вбитого ґазду, якого шанувала вся Боднарівка; вбитих, крім оленя, в селі ще не було; селянам до жалю додавалася ще й непевність: є хтось такий серед громади, який доніс німцям на гайового, і хто б то міг бути; а тому всяк ішов на похорон, навіть і знехотя, щоб своєю присутністю засвідчити, що не він донощик: той, хто виказав Юрка, таки не прийде, Бога і людей побоїться або і власного сумління; люди стікалися звідусіль на Юрків белебень, а дурний Юзьо розкручував колесо вчителевої криниці — глухий дзвін потовкся мочулами і чертежами — й заспівав «вічную пам’ять»; учитель кидав у вогонь книжки, і вони стлівали, на мить залишаючи на бібулках сизого попелу зображення князів, магнатів, козаків; Мирон крізь сльози вдивлявся, як ті бібулки кришаться й навіки пропадають вічні пожильці книг, і вже не винесе заворожений кінь з останнього вогню нині вже смертного Мамая; батько гримнув на Мирона, щоб зніс із горища свою писанину, та зробити це хлопець не мав сили — краще вже самому кинутися у вогонь, однак противитися волі переляканого і в страху невблаганного батька не міг, він виліз на стрих, жужмом згорнув свої гімназійні зошити і конспекти і, не даючи батькові їх розглянути, кинув у піч; а з белебня, що височів над улоговиною Волового, несли ґазди домовину з тілом гайового Юрка і співали «Co святими упокой», і доносилася до процесії розпачлива просьба блаженного Юзя, щоб сотворив Господь стражденному вічную пам’ять.