Слава ЗСУ!

«Ах ти ж, курво гестапівська, чо’ не втекла зі своїми німаками, яке ти маєш право галасувати нині славу цим обірванцям?»

Агнєшка зневажливо глянула на фурію, яка заважала їй вітати визволителів, і проказала грайливо:

«Заткайся, дурна гуско, моя робота не політична, хіба совіти не будуть хотіти кобіт, чи ж то вони содоміти?.. А за мене не бійся, я ношу з собою такий файний маєток, що навіть мурини не були б мені страшні!»

Пані Агнєшка далі вимахувала прапорцем, аж поки не побачила Мирона, який стояв поблизу, приглянулася до нього й проспівала:

«Пане гімназистику красний, ти, я знаю, із–за Прута, в Бурмістрової мешкаєш, то скажи жінці того побережника, котрого гештапи з рушницею забрали, що я дещо знаю, най мене знайде… А ти відступися, корово, — знову звернулася до напасниці, — бо плюну тобі межи очі, і таки краще зробиш, як замовкнеш; я маю що сказати совітам про багатьох з вас, будете ви ще залазити в мишачі дучки, але й там не сховаєтеся… Слава визволителям!» — далі надривалася Агнєшка, і люди відступалися від неї.

Перед вечором Мирон повертався з міста на Мокру й збагнути не міг, що з ним діється, адже він теж, як і Агнєшка, готовий був ув одну мить вигукнути «слава» — тим самим, які у червні сорок першого року замордували в тюрмах тисячі в’язнів; а може, це не ті самі, можливо, вони облагородили себе війною з убивцями, які знищили братів Томенків, Семена Горду, Юрка Васютиного і сотні тисяч невинних людей… Може, нам треба прийняти, як належне, нове життя й пробувати пристосуватися до нього, чей кувадла батогом не переб’єш; а ще ж — на танках і машинах сиділи й вітали людей помахами рук усміхнені бійці й співали: «Розпрягайте…»

Мирон зайшов на подвір’я пані Бурмістрової, господині не було чутно, й подався був до песячої буди за ключем, як у ту мить почув на вулиці свист, крик, хтось там затягнув «Вставай, страна огромная!», у вікна полетіли камінці й десь брязнуло скло; Мирон виглянув із–за паркана й сахнувся: вулицею валила ватага підлітків, вони по–московськи лихословили — малолітня банда, певне, офіцерські синочки, шукали приключки, вони почували себе тут владними господарями, завойовниками, яких має боятися місцевий люд, й насправді ніхто з хат не виходив; хулігани усвідомлювали свою силу й це додавало їм нахабства, проте жертв на вулиці не знаходили, лише один юнак стояв заціпенілий за ворітьми — втікати було пізно; розбишака, який вів ватагу, штовхнув ногою хвіртку, банда увірвалася на подвір’я й обступила Мирона.

«Ти кто такой, ми тєбя здєсь єщьо нє відєлі?»

«Я з села…» — витиснув із себе переляканий Мирон.

«А–а, бандьора!» — зарепетували розбишаки й почали тіснитися навколо Мирона.

Напасники цвиркали крізь зуби, слина до хлопця не долітала, й вони ще ближче підступали до своєї жертви, смикали за рукави, спонукували до оборони. Мирон не бачив жодного виходу із ситуації: ключ від халупи лежав у песячій буді, та навіть якби й прорвався крізь кільце, то дверей відімкнути не встиг би; Миронові було недалеко до плачу, він збагнув, що безвихідно потрапив у стан ворога й порятунку ждати ні від кого, мусить сам себе оборонити, — й навіки пропали з пам’яті усміхнені обличчя солдат на танках, очі вродливої регулювальниці й українська пісня на устах переможців; у свідомості злилися в один кривавий образ постріляні Томенки й замордовані в’язні в совєтських тюрмах — жодної надії на краще немає і бути не може, ворог змінив ворога, й сила супроти нього мусить знайтися в мені самому; Мирон рвучко нагнувся до землі, в розпачі вирвав з хідника важку камінну плиту, підняв її високо над головою і з криком «уб’ю!» кинувся на напасників — а тоді сталося чудо: умить розбіглася ватага, найстарший розбишака перший вибіг на вулицю, за ним повалили інші, ламаючи ветхий паркан; панічний страх опанував бандою, і її вмить не стало, а коли за мостом над Чорним потоком стих тупіт утікачів, Мирон отямився: він усе ще тримав над головою важку брилу і врешті опустив її — то опустилися руки, в яких ніякого каменя не було, і вперше зрозумів Мирон, що найсильніша зброя — відвага, і не такий ворог страшний, як його малюють…

«Я мушу викувати в собі волю супроти волі чужої — для перемоги над власним страхом і меншевартістю, — думав Мирон, сидячи в запліснявілій кімнаті пані Бурмістрової. — І все ж, хто вони є для мене — ті, які пішли добивати брунатну гадину, з якою два роки на смерть боролася УПА? Чи стануть вони нашими союзниками, коли їх зупинить раптовий спротив, про який говорила Юлія? Напевне, так, але нині жене їх вперед ворожа нам сила, рівнозначна тій, яку їм велено знищити, й ось явилася вона мені в образі неповнолітньої бандитської зграї, і я зрозумів, хто є моїм справжнім ворогом у ворожому стані».