Слава ЗСУ!

Зморозило Мирона від тієї розповіді, а перед очима постали Томенкові красені — мертві на дубовому столі, й такий жаль здавив хлоп’яче серце, що воно аж завмерло; Мирон віддалявся від ріки зарінком й безнастанно шепотів: «Звірі, звірі!»; десь там, у витоках Прута, гримотіли бої, і хлопець проказував крізь зуби: «Так вам і треба, ви бестії, а не люди, вас треба нищити, мов тарганів!»; і враз несподівано для себе відчув, як до його грудей добирається полегша, змішана з крихтами надії на краще, бо гірше вже не може бути, і здохне звір на перевалі, а в завмерлому серці проколювалась вдячність до тих, хто жене за карпатський хребет потвор у людській подобі, і вже колотилася в грудях радість, що земля навіки очиститься від фашистської скверни, а про червону смерть чомусь тепер не думалося…

Вулиця Мокра була міською межею, за якою починалося село Воскресінці, і на ній за дощаним парканом ниділа халупа пані Бурмістрової; маленька квадратова жінка з двома бочівками грудей і широкою трапецією заду, що, тлустий і обважнілий, мало не бив по п’ятах, на скрип хвіртки виглянула з відчинених дверей халупи й, заламавши з утіхи руки, тонесеньким, зовсім невідповідним до її комплекції голоском залебеділа:

«Кого я бачу, кого я бачу? Пане Миронцю, ви таки прийшли, ніде не пропали, а вже думала… бо таке діється на світі, таке діється… о, я вам розповім, я вам таке розповім… йой, а що мала–м казати… та нема про що говорити: люди нині ніби здичіли — свої, а гірші від ворогів найтяжчих… ви лишень подумайте: ота Макольондра з–над Чорного потоку по всьому місту трубить, нібито мій покійний пан Бурмістр був на пів голови нижчий за мене… я їй очі повибираю, але най спершу подивиться на знимку, присєстобоже, на цілий цаль вищий був мій чоловік, хіба не пам’ятаєте, яким штрамаком виглядав пан Бурмістр… о, дай мені, Боже, дожити до смерті, бо не витримаю… але що мала–м казати… ага: на жидівському окопищі вже цілий тиждень вигрібають з піщаної ями трупів, аж сюди тягне смородом, але ви туди не йдіть, там страшно, а ще страшніше було, коли стріляли заложників: торохтіли машинґвери, як на фронті… та добре, добре, що–сьте ся показали, вже мені легше, а якби пан Миронцьо хотів заночувати, то най візьме ключ з песячої буди, Рекса вже нема, мій бідний Рексьо здох… бо я понад вечір ходжу до сусідів на пльотки, прецінь мушу знати, що діється на білому світі…»

Пані Бурмістрова вмить забула про Мирона й зникла у своєму темному покої, а хлопець до хати й не заходив: жидівський цвинтар бур’янився висохлими будяками за Чорним потоком, й Мирон подався туди — з острахом і відчайдушною цікавістю, ніби хотів увіч переконатися, що залишила на землі звіряча власть.

На пустирищі, яке колись було жидівським цвинтарем, а нині на ньому не залишилося від поховань і сліду, бо надмогильними плитами німці вистелили тротуари, стояла над розритою ямою гурма людей; гробарі викидали на бруствер ще нерозкладені тіла розстріляних заручників, і вряди–годи лунав серед натовпу зойк: о, Василь Юзюк із Семаковець…, а це Іван Семенчук із Перерова… цей, відай, з Іспаса, по вишиванці пізнатно…; Мирон не наважувався пропихатись над саму яму, він відійшов набік і за могильним горбком побачив жінку, яка схилилася над трупом мужчини в кептарі, вона не плакала, а тільки тупо дивилася на нього, й Мирон упізнав Фросину, жінку Юрка Васютиного: перед нею лежав боднарівський гайовий, який колись необачно вбив оленя.

«Я дам знати в село, щоб хтось приїхав возом», — підійшов до Фросини Мирон. «Не треба, — тихо відказала жінка, — тут є іспаська фіра, то й мого завезуть…»

Хлопець остовпіло дивився на вдовицю, й страшна думка пройняла його: а чому ніхто не голосить, чому старий перевізник навіть сльози не пустив, що це за лихий знак, що люди вже й не плачуть?

Тягло нудким смородом, і Мирон поквапився геть з окопища, він аж підбігав, ніби втікав із зловісного місця, й зупинився біля ратуші, а там, на закруті дороги, що звертала попри магістрат на Печеніжин, стояла молода регулювальниця в солдатській уніформі й пілотці, вона вимахувала жезлом, показуючи, куди має повертати військо, й гуркотіли, минаючи її, танки, тягачі з залізними шинами поверх платформ — «катюші», на баштах танків і на машинах сиділи й стояли запилючені бійці, вони сміялися, помахували руками, одні співали «Вихаділа на берег Катюша», а інші — «Розпрягайте, хлопці, коні»; люди ж мовчки стояли на тротуарах обабіч дороги, лише одна повногруда пані в капелюшку вимахувала червоним прапорцем і піворила надривним дискантом «Слава визволителям!», пані посилала солдатам повітряні поцілунки, а вони їй відповідали двозначними жестами; на неї косували очима мовчазні городяни й дехто зацитькував, та вона не вгавала — була це всім відома міська лярва Агнєшка; врешті одна жінка не втрималась і підскочила їй до очей із затиснутими кулаками.