Слава ЗСУ!

XV

Вуйко Мироняк давно надумав податися, але так, щоб ніхто не бачив, за Прут і власними очима глянути на других совітів, бо перші прийшли та й пішли і такого натворили, що страшно згадувати, а дурні були, люди ж бо їх чекали — ну не всі, певно, що не всі, але Мироняк, як був молодий, то ходив аж у Микитинці на маївки і такого там наслухувався про щасливе й радісне життя за Збручем, що напевно й Адам з Євою подібного раю не знали, то чому він мав не чекати на червоних визволителів, коли на покутські села налітали, немов шуліки, польські жандарми — вікна розбивали, зерно з нафтою мішали, за фунт уторопської самоварної солі чи за вирощене в городі стебло тютюну печінки відбивали, і якби перші совіти розумно поводилися, то мали б від народу любов і послушенство, але ж через ті вивози в Сибіри та мордерства по тюрмах страшної слави зажили: ади, нині партизани й на крок їх за Прут не пускають, та добре знає Мироняк, що все це триває до часу, бо ж другі совіти вже ніколи не вступляться з української землі; а може, цього разу прийшли не ті, що тридцять дев’ятого, а зовсім інші, — вуйко Мироняк хотів би лишень про одне в них запитати, аби впевнитись, що біди великої вони не принесуть: чи там, на сході, може християнин хоч раз на день добре попоїсти, а коли так, то нема чого совітів боятися, чей же він, Мироняк, зранку ніколи не їсть, бо в горло не лізе, хіба що гарячого молока хлепне, на ніч також не набревкує живота, щоб чорти не снилися, ну а в обід — то вже треба таки добре наїстися…

З цією думкою вуйко довго носився — з того часу, як Федір Юлинин, ще тридцять дев’ятого, посіяв у ньому такий сумнів. Навіть на Погорілець виходив і з горба вдивлявся на запрутську рівнину, а там, під Воскресінцями, мирно собі ходили люди, так само, як і в Боднарівці, городи обробляли, а ще перед військовим гарнізоном, що розмістився у воскресінській школі, збиралися ґазди і, посідавши колом на траву, про щось там із військовими розмовляли, і ніхто нікого не бив і не вбивав, а Миронякові хіба заказано словом перекинутися з «пайдьошниками», як погордливо називають у Боднарівці совітів, і поставити якомусь там командирові заповітне питання; вуйко Мироняк з цим не квапився, бо й так знав, що котрогось дня совіти самі прийдуть у Боднарівку, але позавчора сталася притичина, яка спонукала його негайно вибратися за Прут, бо вже терпець увірвався: хтось уночі нагально загримав у сінешні двері, й до хати ввалився, відштовхнувши з порога господаря, Йосип Кобацький, він узяв карабін напереваги і, вперши дуло в Миронякові груди, прохрипів: «Гей ти, старий комуністе, гадаєш, я не чув, що ти говорив на мене Федорові, мовляв, нещасна буде Україна з такими генералами, як я, то дякуй Богові, що–м досі ще не став генералом, а ти як хочеш трохи ще пожити, то витягни з бочки найбільшу букату сала і віддай на самостійну Україну!»; він це сказав, а в Мироняка від образи серце впало в грудях: таж достоту так, як цей курокрад, гаркав колись на нього польський пацифікатор; й вуйко Мироняк нарешті здобувся на слово: «За що ти мене, гнидо, напастуєш, я ж бо вже не раз давав і сала, і хліба, ще й масла і бринзи для партизанів на руки Федорові Юлининому, старості боднарівському, але як ти так зголоднів, то дам і тобі, лишень не говори, що то на Україну, ти колись крав, а тепер грабуєш, бо фузію в руках носиш, але чи справжні партизани знають, як ти з людьми поводишся?»

Люто глянув на Мироняка Йосип Кобацький, проте мовчки взяв сало, затиснувши нігтями букату, щоб не вислизла з руки, та на порозі зупинився, оглянувся й лупнув на Мироняка більмами: «Ми ще доберемося до тебе, сексоте!»; вуйко Мироняк цього слова не зрозумів, однак воно його злякало — було ж бо зловісне й по–гадючому шипляче, огида й страх разом дійняли старого, і щоб якось їх позбутися й хоча б мізерну крихту спокою віднайти, Мироняк через день вибрався раннім ранком в дорогу, він гейби аж прокрадався улоговиною попри Фросинину гору, щоб обійти корнецьку чайку й перейти Прут вище — на грушівському переброді.

Йосипові Кобацькому ніч завше була за рідну матір, й колишні його ночі від нинішніх відрізнялися лише тим, що раніше він злодієм прокрадався на чужі обійстя, а нині — визнаний районовим провідником Буркутом за боднарівського станичного і сповнений упевненості в своїй силі, бо ж тримав у руках зброю — вештався, ніби тать, нічним селом, і люди вже навчились наслухатися до його скрадливих кроків, до скрипу хвірток, гримоту в двері, — та це якась кара Божа, а не свобода впала на село, й нема кому поскаржитися й оборонитися несила, бо в який спосіб мали б люди захищатися перед нібито своєю владою, але ж чому та влада опинилася в злодійських руках, чей раніше було інакше: селяни приймали боївкарів на ніч, шанували станичного Шугая з Дебеславець й кущового Довбню, якого забрали мадяри, пригощали їх вечерями й називали — «наші», а в Хімчині недавно цілий тиждень перебувала упівська чота на постої, й хімчинці втішалися такою честю, а теж безпекою, дівчата чепурилися, й кожна потаємно вибирала для себе кавалера, коли партизани приходили до церкви на Службу Божу, й забував люд, що зовсім недалеко від Хімчина простягся нашпигований озброєними до зубів вояками ворожий стан; на читальні майорів синьо–жовтий прапор, а вечорами над селом лунали стрілецькі й повстанські пісні, — що ж то за такий льос випав на Боднарівку, що найостаннішому люмпакові дана влада над селом, і він ніч у ніч гребе й носить — хліб, ковбаси, кожухи, ліжники, а все «на самостійну Україну», й ніхто не відає, де знаходиться та його Україна, яка дає про себе знати гримотінням у двері й дзеленькотінням шибок, а ще розповзлося по селу тисячами гадючок моторошне слово «сексот», яке вимовив і пригрозив ним сам районовий провідник Буркут на похороні Юрка Васютиного, й те слово селяни навіть вимовляти боялися — страх незримо проникав у душі людей і клубочився, і визрівав, щоб у певну пору проколотися смердючим гнійником.