Слава ЗСУ!

Гей, та ж бо втямив нарешті Йосип Кобацький, що його боїться боднарівський нарід; у своїй темній душі він щораз то більше відчував нудко–солодкий голод влади, й пригасити його було невміч, і що більше додавалося Йосипові сваволі, то пекучіше той голод дошкулював, смоктав під ложечкою, й до рота не раз накочувалася солона слина, яка мала присмак крові; смакування нею розбуджувало в ньому жадобу крові живої, і він по–своєму починав розуміти, яка то спрага, напевно, мучить упирицю Лісну, коли їй не попадаються жертви, й через те вона люто виє у найглибших язвинівських нетрях; нарешті Йосипа здолала гріховна цікавість побачити живу смерть, вчинену своїми руками, а ще знав він, що смертовбивством він наслав би на людей страшну моторош, яка незмірно зміцнила б над ними його владу й знешкодила б до решти власний страх перед можливою покарою за наругу над Юрком Васютиним: де ж бо знайдеться у селі такий сміливець, якому б після потаємних вбивств захотілося вести слідство над Йосиповим зловчинком?

На світанку боднарівський станичний вертався з нічного промислу: поки ще не запіяли кури, він вламався до нечинної з якогось часу церковці в Кривобродах і забрав із святеє–святих золоту чашу; ще й не знав, для чого вона йому знадобиться — сьорбатиме з неї юшку чи перетопить золото на злиток, але теж не відав, яку користь з того злитка міг би мати, — в цю мить втішала його лише многоцінна вага чаші, яка обтяжувала полу сардака; зі сходом сонця Йосип вийшов з лісу й побачив, що опинився там, де зовсім не хотів би з’являтися — на Сталащуковому узгір’ї перед обійстям Фросини, нібито сама доля привела його на місце злочину; він сахнувся, побачивши жону Юрка Васютиного, яка поралася біля стайні, хотів поступитися назадгузь у крушинові кущі, та зробити цього не зумів; Фросина саме здіймала з тинового кола дійницю, щоб піти з нею до корови, й упритул зустрілася з більматими Йосиповими очима, немов зі своєю смертю: якщо Йосип по ній впізнає, що їй відомо, хто видав німцям Юрка, то не залишить живою; правда, що її Фросина запосягла від Агнєшки, до якої справив Мирон, зціпила навічно їй уста, жінка прагнула увібгати в непам’ять страшну звістку, чей Юркові ніхто нічим уже не допоможе, а на себе накличе смерть; стояла Фросина закаменіла й не мала сили відвести очей від бандита, котрий стискав у руці карабіна і вже відривав його від землі, втямивши, що жінка звідкись дізналась про його вчинок; Йосип важився прикласти фузію до грудей і вистрелити, проте впору зрозумів, що цього робити не можна: надто велика шана запанувала серед людей до жони замордованого гайового після його похорону, і село не простило б йому цього вбивства; Йосип опустив карабін — лише страх примусить Фросину мовчати, тож треба той страх у селі створити.

Круто повернувся й почав спускатися з берега до Волового: он там, у той рів, викинули його німці з машини — невже Фросина тоді його помітила?; Йосип натужно думав, що він повинен таке вчинити, щоб жінка ніколи не розтулила уст, і в цю мить побачив вуйка Мироняка, який манджав улоговиною: кудись–то старий поспішає, он виходить стежкою на тракт і прямує до Пруту; зблисла враз рятівна думка в голові злодія: йде Мироняк доносити совітам на партизанів, йде комунисько сексотити, а Буркут наказував нещадно винищувати зрадників; тож спричиниться нині Йосип для слави України, ще й похвалу заслужить від районового провідника, й лежатиме труп донощика на Фросининому лані — для постраху й вічної її німоти; Йосип заліз у хащі свербигузу й заліг там дожидатися, поки вуйко Мироняк вертатиметься із–за Пруту.