Слава ЗСУ!

Сумнів усе впертіше закрадався до Мироняка й видно, таки глибоко вліз у душу, коли ні з сього ні з того згадався йому люмпак Йосип Кобацький: та цей, як тільки почнуть заганяти людей у колгози, вмить забуде про свою нинішню Україну — в першого комуніста переміниться, перший піде по дворах забирати в ґаздів реманент і худобу до спілки, і всі враз стануть такими ж голодранцями, як він… гей, а якби то я, Мироняк, старий капезеушник, та взявся за нову господарку!; така зухвала думка лише на мить осінила його, й він тут же викинув її з голови: йди, Мироняче, додому й чекай своєї долі, мов свиня обуха, навіщо тобі знати наперед, що станеться на світі, якось своє доживеш — не так багато вже й залишилося в тебе часу, йди, старий баглаю, та й сиди в хаті маком.

Мироняк вишився з базару й заквапився, ніби щось погане, дуже погане чигало на нього в місті; він так занурився у свої лихі передчуття, що й не бачив перед собою перехожих і з розгону наштовхнувся на людину, а коли підвів голову — стетерів: перед ним стояв офіцер у круглому кашкеті з зіркою і в золотих погонах; «Ти што, старік, белєни об’єлся?» — відштовхнув офіцер Мироняка, проте посміхнувся, і старому від цього стало втішно: от німець ніколи й губів до сміху не скривив би, а цей, диви, ще й проказав: «Ну, ізвіні…» — і вже заповітне питання мало що не зірвалося з уст Мироняка, але офіцер пішов собі далі, а вуйко не зважився його зупиняти.

За містом Мироняк звернув на польову доріжку, що провадила до Воскресінець, він вертався додому тими самими путівцями, якими добирався вранці до Коломиї, а душу гріла офіцерова усмішка, і думав вуйко, що життя таки мусить повернути на краще, бо скільки тій біді топтатися по людях; гей, таж бо біда з бід минає, війна закінчується, лютий німець вступився з краю, а ці, які прийшли, то хоч зрозумілою мовою розмовляють та ще й до того посміхаються!

Перебрів Прут у Грушеві, дотюпав до Волового й подався до Боднарівки улоговиною, з одного боку якої вздовж лісу потягнувся свербигузовий живопліт, а з другого поп’ялися вгору нивки, і одна з них, засаджена картоплею — Фросинина; промайнула в Мироняка думка, чи не зайти б привітатися із вдовою, бо живе сама, як палець, у крайній хаті, але передумав, бо що їй скаже, чим потішить, а ще кожен боднарівський селянин при зустрічі з Фросиною ніби відчував на собі провину за смерть Юрка, й не так провину, як страх: село велике, людей багато, але ж хтось один із них таки виказав Юрка німцям, й на кожного може впасти Фросинина підозра.

Втім у шипшинових кущах почувся хрускіт сухого ломаччя, й цей скрадливий звук чомусь на смерть перелякав Мироняка, хоч там могла пастися й худобина; вуйко зупинився, сторожко приглянувся до колючого плетива і здерев’янів: з хащів блищали очі начебто якоїсь звірини, що зачаїлася до стрибка, вони неблимно вп’ялися в Мироняка, й старий подумав, що так, напевне, дивиться на свою жертву вовк, але й вовка ніколи б не злякався, бо від звіра можна й оборонитися; із заростів дивилась на вуйка сама смерть, і він впізнав її: Йосип Кобацький раптом випростався на весь зріст, звів карабіна й вистрелив; Мироняк схопився обома руками за груди й упав горілиць у картопляне міжряддя.

А тоді вбивця, злякавшись свого вчинку, почав утікати з місця злочину, його спиняли ліщинові кущі, гілля шмагало по обличчі, кров із подряпин стікала до рота, і Йосип відчував нудкий її присмак; він вдарявся об дерева й в одну мить почув брязкіт — то випала з кишені сардака церковна чаша, а тоді облегшений сардак почав приростати до тіла, немов вовча шкіра; в глибоких нетрях почувся зловісний регіт — то втішилася з цієї причини баба Лісна; Йосип не зігнувся за чашею й біг далі, витираючи долонею обличчя від крові, і йому раптом здалося, що воно вкрилося шерстю, в роті почали видовжуватися зуби й виповзати іклами на спідню губу: та невже, — долав Йосипа панічний страх, — убивця доконче стає вовкулакою, про що завше говорив мольфар Іван; Йосип у розпачі здряпував нігтями шерсть з обличчя і опам’ятався аж у Язвинах, коли на нього з лісової темряви вийшов районовий провідник Буркут у своїй незмінній вишиваній сорочці.

«Що сталося, друже станичний, — запитав провідник, — що ти такий зляканий та пошарпаний?»

«Я вбив сексота… Мироняка», — видихнув Йосип, зсуваючи з лиця рештки вовчої шерсті.

«Й перестрашився? Чого ж би то, їх же треба нещадно винищувати, немов скажених собак! — Буркут пересунув із–за спини планшетку, розкрив її, вийняв шмат паперу й написав на ньому олівцем «Так буде з кожним сексотом!» — А тепер вертайся на те місце, де звершилось пра–восуддя, й засунь папір зрадникові в пазуху. Та швидше, поки ще не позбігалися люди».