Слава ЗСУ!

Чайковський замовк — здавалось йому: на хвилину, однак та мить була тривалою — він пірнув у спогади, які належали, очевидно, тільки йому, і аж згодом здогадався, що жде його розповіді гість.

«…Та здибанка відбулася на початку серпня 1913 року: Україна, а особливо Галичина, готувалася до відзначення сорокаліття творчої діяльності Івана Франка. Письменник був тяжко хворий, до того ж помер його найстарший син Андрій, і без нього Франко залишився, як без рук, та що я кажу, руки давно вже йому не служили, й останні Франкові твори записував з його голосу Андрій… Не стало в поета улюбленого сина, до Ольги Федорівни щораз частіше приступала душевна хворість, і Франко відмовився від святкування ювілею.

Ця звістка неабияк стривожила українське суспільство, адже йшлося не тільки про вшанування великої людини — ювілей Франка мав стати політичною акцією, протестом проти сваволі польських шовіністів, так званих «вшехпо ляків», які видавали журнал «Przeglad Wszechpolski»: на шпальтах цього часопису напередодні 250–річчя Львівського університету шельмувалося ім’я Мирослава Січинського за його атентат на галицького намісника Потоцького, топталася пам’ять застреленого в стінах університету Адама Коцка; найзатятіші українофоби цькували Івана Франка, якому не могли пробачити колишніх його професорських аспірацій і ще свіжої статті «Поет зради» — про Міцкевича, — вшехпольські боївкарі виходили на Хорунщизну й вигукували «Смерть русинам і Франкові–лотру!». Отож прийшла до мене хвальна делегація просити, щоб я, приятель і ровесник Франка, поїхав до нього й переконав у потрібності ювілею — не так для самого поета, як для української справи взагалі…

Тих делегатів було троє: з Кракова приїхав мій молодий колега — колишній професор Бережанської гімназії і голосний уже на той час письменник Богдан Лепкий, і бережанський хлопець, студент права Львівського університету, улюблений учень Лепкого Франц Коковський — автор двох поетичних книжок… Проте моєму подиву не було меж, коли в третьому гостеві я впізнав бережанського старосту Альфреда Біляка… Поляк заступався за Франка!

Хай вам це не здається якоюсь аномалією: у Бережанах, за довгі роки праці адвоката, голови місцевої «Просвіти», кошового отамана «Січі», я часто зустрічався, бо й мусив зустрічатися із суперечливими тенденціями в польській громаді: відверто шовіністичною, яку представляв нинішній інспектор польської армії Едвард Ридз–Сміґли, й демократичною в особі повітового старости Альфреда Біляка — ворога україножерів… Я, пане–товаришу, твердо переконаний, що саме сьогодні, коли вихована Сенкевичем ендецька молодь і старі шляхетські троглодити з кожним днем усе більше дуріють від чаду ксенофобії, й це може закінчитися кривавою різнею, — ми повинні вирізняти у ворожому таборі тверезомислячих людей…

Я відчував, що ці милі гості прийшли до мене з поважною місією, й навіть угадував, з якою, однак етикет в інтелігентних товариствах вимагав певного ритуалу — спочатку за чаєм з бісквітами або кавою з кожушком — велися зовсім не дотичні до головної справи розмови, зазвичай — політичні. Та оскільки цього разу компанію складали аж три, як виявилося, письменники і тільки один політик, — розмова зав’язалася про літературу.

Альфред Біляк, з аскетичним обличчям добродій, статечно помішував каву, зрідка підносив ложечку до уст і мовчав, прецінь офіційній особі не пасувало першому розпочинати бесіду про українські справи; буйночубий смаглявий юнак Коковський почувався дещо незручно в товаристві відомих мужів — він спідлоба обсервував присутніх, чекаючи, коли старші дозволять йому долучитися до розмови; високий, великоголовий Богдан Лепкий почувався в моїй домівці зовсім розкуто, бо ж не вперше гостював у мене, — отож він і розпочав бесіду з того, що представив мені й старості студента права Франца Коковського, якого я з видження знав: у наших малих Бережанах усі мешканці перезнайомлені, але про те, що він ще й поет, я досі не відав…

«Ви то знаєте, я досить вимогливий до людей, особливо до молоді, — Лепкий відсунув від себе порожню вже філіжанку, — і тому вам, пане Андрію, може дивним здаватися те, що прийшов я до вас у такій компанії: з одного боку, державний муж, а з другого — студент… Однак вважаю, що лише в такому тандемі зможемо досягти значного результату в будь–якій справі, а коли йдеться про змагання на політично–літературному полі, то й поготів…

Мій колишній учень Франц — молодий здібний поет, про це я свідчу авторитетно й фахово. Ось його збірка поезій “Настрої”, до якої я написав передмову…»

Лепкий вийняв з течки тоненьку книжечку і подав її мені, я з подивом глянув на студента, який почервонів до вух й опустив голову, а маестро вів далі: