Слава ЗСУ!

«До того ж він юрист, так би мовити, захисник прав людини — не тільки на словах, а й на ділі: Франц брав участь в акції за український університет, в якій загинув Адам Коцко, і має нині від влади поважні неприємності, а завтра матиме їх набагато більше… Тож я переконаний, що ця молода особа, яка сміливо випробовує себе в політиці й літературі, може й повинна стати членом Комітету з відзначення ювілею Франка… Ви вже, певне, догадалися, пане Андрію, в якій справі ми прийшли до вас…»

Я взяв у Лепкого книжечку, навгад розгорнув й прочитав уголос першу строфу вірша:

Мабуть, вже не вернуся до рідної хати, Мабуть, на чужині вмирати прийдеться. А хочу… О, якби крил в птиці дістати! Та годі — звідсіля ніхто не продреться…

«Непогано, — сказав я. — Але звідки у вас, юначе, така безнадія, такий непроглядний сум, ви ж іще зовсім молодий… А може, це якесь неусвідомлене передчуття?»

Франц поглянув на мене великими карими очима, і в них я тепер не помітив тієї зніяковілості, яка досі долала його в нашій компанії. Він мовив твердо, аж виклично:

«Можливо, й передчуття: ми ж ступаєм до бою нового, як мовив колись наш Учитель. А склав я цього вірша у львівській тюрмі на Баторого…»

«Ось воно що…» — тільки й вимовив я.

«У тому навчальному закладі, — сказав Лепкий, — здобували вищу політичну освіту найкращі наші мужі: Франко, Карманський, Січинський — і теж Коковський. То український університет, бо ж на волі ним поки що й не пахне…»

Лепкий пильно глянув на старосту, і той урешті заговорив: «Ви знаєте мої погляди… Я не прихильник українського сепаратизму, бо вважаю, що тільки в єдності польського і українського народів зможемо зберегти свою ідентичність в австрійській монархії. Але ж ви маєте право на культурну автономію. Тому я співчуваю вашій боротьбі й вважаю ганьбою для європейської нації цькування такого велета, як Франко. А щодо українського університету, то я маю поважні сумніви: де ви наберете відповідної професури?»

«Боже мій! — сплеснув у долоні Лепкий. — Що ви таке говорите? А Грушевський, Пулюй, Смаль–Стоцький, Горбачевський, Колесса, Студинський, Щурат і — Франко! Більшість з них віддають сьогодні свої знання чужинцям — і я теж! Хіба я не покинув би Кракова, якби у Львові відкрився український університет?»

«Можливо, маєте рацію, — староста затарабанив пальцями по столі. — Але що я можу… в мене надто мало прав. Однак скажу відверто: мені, полякові, ніколи не імпонуватиме польський погромник типу Ридза–Сміґлого, вашого однокласника, Франце, який ночами з боївкарями вибиває вікна в Народному домі, а вдень — зуби селянам, котрі не вміють йому відповісти по–польськи…»

«А чого іншого можна чекати від байстрюка, сина панської служниці?.. — стенув плечима пан Богдан. — Але я хотів би, колеги, висловити кілька думок з царини літератури, оскільки з них почав свою нинішню бесіду, представляючи вам молодого поета… Це ж вельми знаменно, мої дорогі, що наша молодь кохається в поезії. Ми ж уже зовсім зачерствіли! Серед нашої міщанської публіки животіє такий собі фальшивий погляд на штуку: мовляв, поезія — то надто коштовна забавка, яка відволікає народ від боротьби за краще життя… Пробі! — волають ситі буржуа, — змилуйтеся над нашими дітьми, навіщо їм ще пріти й над літературою! Міщанинові, бачте, забагато поезії: він хоче мати банк, фабрику, він прагне заповісти найвищу сходинку серед політиків, він вважає школу вертепом, який те й робить, що продукує скацапілих священиків і примітивних урядників, — навіщо їм розуміти прекрасне? А ми, мовляв, боремося за свободу, і нам для цього потрібні матеріальні засоби! Так, кажу я їм, ви боретеся за свободу без краси, за перемогу доробкевича з темною душею!.. Й таке хамство щораз то глибше заповзає в наші душі: скільки грошей ми викидаємо на речі, скільки проїдаємо, пропиваємо, а скільки витрачаємо на книжки?»

Лепкий підвівся, він мав вигляд розсердженого пророка й вів далі, зриваючись на дискант:

«Я виголошую цей пасаж невипадково, панове! Нам пощастило жити в епоху Івана Франка, який поєднав у собі вічного революціонера й найтоншого лірика; його постать — то прообраз ідеального суспільства, готового до битви за свободу й облагородженого мистецтвом. Франко — то дзеркало народної душі, яке відбиває справжню сутність майбутнього українця… А поета цькують, зневажають і чужинці, й свої суперпатріоти та клерикали, заганяючи його в суспільні сутерини. Виведімо його з тенет відчуження й покажімо світові нашого Мойсея у всій його величі!»

«Отож пан Богдан зненацька видав усе те, з чим ці три благородні делегати прийшли до мене, — і я, після певних перетрактацій, погодився поїхати до Франка й добитися його згоди на всенародне вшанування. Я це зробив, і він погодився. Ювілей поета став великим святом, до якого прилучилися й демократично налаштовані поляки… У Бережанах, наприклад, у святковій президії в Народному домі сидів повітовий староста Альфред Біляк, і, знаєте, те вшехпольське шельмування Франка несподівано вщухло, начебто польська громада, здолана враз несусвітнім соромом, сама примусила політичних хуліганів зіщезнути з поверхні суспільного життя… Правда, в день святкування Едвард Ридз–Сміґли вивів на центральну вулицю Бережан боївкарів — роз’юшена юрба заповнила ринкову площу й галасувала: «Франко — лотр!», «Біляк — здрайца!», проте швидко здиміла з Ринку, як тільки побачила, скільки люду висипалось на майдан після святкових церемоній.