Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Вогненні стовпи

Я колись розповім вам, пане Шинкарук, ще про одну приключку з тим байстрюком, як назвав Ридза Лепкий… І, знаєте, ніяк не збагну, як так могло трапитися, що цей парвеню став нині правою рукою в старого Пілсудського: здольний стратег взяв собі за ад’ютанта найодіознішу політичну фігуру… А втім, скажи, хто твій приятель…»

…Шинкарук підійшов до воза й прислухався до дихання дружини й сина: вони міцно спали, й тоді відчув учитель, як накочується на нього теплою хвилею дрімота, він притулився до шиї свого улюбленого Сивка, згадки відступили, й подумав тієї хвилини Шинкарук, що нинішня тривога — то нова ланка в неперервному ланцюгу боротьби за волю. Її новітній процес розпочався з пострілу Січинського й зі смерті Адама Коцка… Та коли ці революційні вияви мали українське національне забарвлення, то загибель «Титаніка» стала провістям світової катастрофи, яка невзабарі вибухнула на всій планеті: Перша світова війна стала початком краху старого світу й народженням життя нового. Й змагання за нього триває нині — тож мусить нарешті настати всесвітнє оновлення землі, адже для чогось розчищували світочі людства плац у затхлих авгієвих стайнях імперій, певне, для ще невідомої, проте неминучої новизни, якою стане ява обітованої землі. Й привів нас до краю її обширів український Мойсей — Іван Франко, привів і відійшов у вічність, не побачивши її. А нам, його нащадкам, протягом останніх двадцяти літ маячить перед очима залитий світлом простір нашого Ханаану, до якого ми безнастанно прориваємося. Та чи перейдемо колись його рубіж?

Сивкова грива була шовкова й тепла, вона терпко пахла, й той запах входив у Шинкарука, мов наркоз: учитель притулився головою до кінської шиї й міцно заснув.



IV


Десь після півночі зовсім близько пролунав регіт пугача, немовби сторожкий птах умисно підкрався до воза, щоб роздрухати втікачів й не дати їм запасти в зрадливу безпечність; ця засторога не дійняла Шинкарука, він міцно спав, обнявши коня за шию.

Та схопився Мирон із злежалого сіна і в тривозі наслуховував, чи не чутно інших непевних звуків, які могли долунювати із села, проте швидко заспокоївся, побачивши непорушний силует батька, а теж матір, що міцно спала на возі, він прикрив її старою бараницею, якою в холоди вкривали коня, — і цієї хвилини зовсім не суголосно до тривожного настрою зринула з глибин Миронової пам’яті романтична картина, яка колись збудила в ньому заздрість й бентежне пізнання людської таємниці: його люба сестричка Юлія, кучерява чорноволоса красуня, заховавшись в кінці квітника за кущем бузку, завмерла в обіймах ставного хлопця й нічого на світі не бачила й наймолодшого брата не помічала, а він, отетерівши від цікавості й ревнощів, безсоромно підглядав, як її повні губи, які досі з любов’ю дотикалися лише до його чола, солодко розтулилися і впилися в такі ж розхилені уста чужого хлопця… Мирон довго гріховно придивлявся, та врешті, спам’ятавшись, тихо відступив назад і сховався за ґанком, ковтаючи солоні сльози.

Однак ревнощі й жаль до сестри, котра досі, як йому здавалося, належала тільки йому, швидко в хлопчини минулися, згодом він аж загордився, що такий ладний кавалер гімназійний абсольвент Іван Захарчук, — на якого, певне, ласо позирали всі панянки з приватної жіночої гімназії, можливо, стане його шваґром; Миронові вельми імпонувало, коли пан Іван брав його рукою за плече й пропонував пройтися в гай, де за потічком виднілася вдовина хатка, — а може, грибів назбираємо, Мироне, — однак гриби їм рідко коли траплялися, зате Іван щоразу вертався до учителевого дому з розкішним букетом лісових квітів, й малий Шинкарук потаємно мріяв про той час, коли він виросте й насмілиться принести Наталці Слобідській хоча б жмуток її улюблених зозульчиних чобітків.

А забрів бравий випускник Коломийської гімназії до Боднарівки зовсім випадково, хоч нічого випадкового на світі не буває. Мешкав Іван у надпрутському селі Корничі, на лівому березі ріки; наймав у місті квартиру тільки взимку, а в теплі дні добирався до гімназії на ровері. Вибирав найкоротшу дорогу попри грушівську поромну переправу й на гостинці, перед самою Коломиєю, завше обганяв зграйку дівчат, що виходили на шлях з бічних вуличок й гамірною компанією квапилися вгору по Міцкевича; були то учениці приватної гімназії, що містилася аж на Мнихівці за єзуїтським костьолом. Іван тоді сповільнював їзду й пильно придивлявся до панянок, вишукуючи з–поміж них найкращу, — ліцеїстові, якому цього року світилася матура, хотілось закохатися, щоб у майбутніх після випуску днях, в яких один Господь знає, як складеться в абсольвента доля, чей в українця на університетські студії було надто мало надій, до того ж невідомо, в яку непроглядь пошле його Провід ОУН, — щоб понести зі собою ідеальний образ коханої.

Попередня
-= 8 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар