Слава ЗСУ!

«Ти, гадаю, мудро робиш: Львів далеко, й навіть відлуння того, що тут відбудеться, не почуєш… аби тільки зумів якось влаштуватися, бо ще й місяця не минуло, як німці відступили від Львова… і який він тепер, той Львів, — уцілів, а чи лежить у руїнах, ніхто поки що не знає. Тернополя ж нема, Броди, кажуть, теж стерті з лиця землі: вісім німецьких дивізій дощенту знищено у бродівському котлі…»

«І дев’ята — українська», — тихо вставила Юлія.

«Так, так, я знаю… і не треба про це, на все воля Божа, може, Богдана й Михайла туди не послали… а якщо… то хтось–таки мусив залишитися в живих…» — здавлено прошепотів Шинкарук, а Юлія додала: «Хіба ті, які не стали унтерменшами»; батько не зрозумів натяку доньки — тільки вона одна знала, що говорить: так і залишила в таємниці останній лист від Михайла Сороки, якого отримала ще за німців; «Ми унтерменші, а не воїни, — ще й нині волав до неї розпачливий зойк нареченого, — нами командують пруссацькі солдафони, які не мають нас не те що за українських військовиків — за людей не вважають!»; Юлія заховала листа і назавше схолола до слабодуха: такі слинявці хай би сиділи в запічку, а не брали до рук зброї; а скільки пишних слів наслухалась від нього: романтика, мундири, національні прапори, нове січове стрілецтво! — і скис герой при першому випробуванні, бо за своєю ментальністю зроду був унтерменшем — задовго до того, як побачив над собою прусський кулак. «А Богдан ніколи унтерменшем не був й, можливо, через те вижив — будемо сподіватися», — закінчила Юлія нікому не зрозумілу річ.

«Я не про них, — учитель не відводив погляду від вікна, — я про Йосафата… Тож кажу: на мою думку, ти незле вирішив… Ми просто мусимо, нам необхідно входити в нове життя, яким би несприйнятливим воно для нас не було, бо ж куди дітись?..»

«Я не втікаю, пане вчителю, — заговорив Йосафат, вчувши в мові Шинкарука намагання виправдати його намір, — у мене є мета, я все обдумав…»

«Не сумніваюся, — скриводушив Шинкарук, бо думка про майбутнє Йосафатове пристосуванство й далі закрадалася в його свідомість, і він таки сказав, немовби наперед давав хлопцеві дозвіл на конформізм: — Ми ж мусимо вчитися, працювати, дітей виховувати, осягаючи при тому науку толерантності, брехні й двуликості… Не біймося цих нових моральних чи то пак аморальних засад — бо що інше нам залишається, що? Коли ж відмовимося від подібних імперативів, то всі належні нам місця в суспільстві — від кафедр до робітничих верстатів — займуть чужинці, навіть до сіл, якщо ми не запропонуємо своїх керівників колективних господарств, пришлють окупанти злюмпенізованих платних гайдуків, які вчитимуть наших селян, як вони мають вирощувати хліб. І тому ми повинні…»

«Натягати на обличчя маски Янусів, — знову вставила Юлія, — а коли вони приростуть до шкіри, то й довічно Янусами залишимось: двуликість стане нормою нашої поведінки, і в кінцевому висліді ми станемо свідками й учасниками найогиднішого процесу: на наших очах брехня перемінюватиметься в правду, і ми теж станемо називати чорне білим…»

«Ти завжди була максималісткою, доню, — строго глипнув на Юлію батько. — Хіба я вас закликаю до зради своїх ідеалів, таж ні, я цього найбільше боюся і тому шукаю виходу зі становища: адже можна під лудою покори зберегти в стані ворога свої переконання… Я не заперечую також стратегічної доцільності нинішньої партизанської боротьби, яка вигартовує національну ідею, хоча й жодних шансів на перемогу немає… Але ж приносити користь своїй нації можна не тільки засобами збройної боротьби, і не тільки на дибах утверджується людська порядність… Усі воювати не можуть, і не треба теж, щоб усі вивіряли свою честь по тюрмах: поза полем відкритого бою існує тил, без якого не проживуть ні воїни, ні в’язні… І ми маємо його — компроміс, інакшого тилу в умовах окупації не буває…»

Учитель замовк, і тоді Йосафат, утішений дозволом Шинкарука на примирення з існуючою ситуацією і водночас збентежний його спрямуванням у нову якість підпілля — дезорієнтований і розгублений, раптом несподівано для себе заярівся на Мирона:

«А чому ти мовчиш, скритний дисиденте?!» «Компроміс — не колаборантство, — спокійно відказав Мирон. — Я не збираюся йти в партизанку і в тюрмі сидіти не бажаю, хоч і там, і там, якщо доведеться, залишуся сам собою… Я йду в літературу і тільки на її полі готовий покласти голову за Україну».

«Яке пишнослів’я… — процідив Йосафат й затих, у розпачі й безнадії виплюнув думку, яка досі, затаєна, тліла у підсвідомості, й, зачувши її у словесному вияві, від сорому опустив голову: — А мені не треба такої України, яку я щойно побачив у Боднарівці!»