Слава ЗСУ!

Наталка з осудом дивилася на Йосафата, вона хотіла побачити в його очах хоча б крихту жалю за тим, що він покидає, бодай скупу сльозу на щоці, однак очі в хлопця були сухі й холодні, й відчула дівчина, як її огортає безнадійна самота, бо в цю мить вона не те що втратила приятеля, а й засумнівалася, чи мала його коли–небудь — якщо Йосафат так легко покидає все те, що називав любов’ю; а далі зникне з його пам’яті й вона — найдобірніше зеренце з колоска Йосафатового світу.

Хлопець незграбно змахнув на прощання рукою, якесь слово хотіло зірватися з його уст, але так і згасло на губах, він повернувся й пішов не оглядаючись, і Наталка зрозуміла, що відтепер з нею залишиться тільки чекання — не на повернення коханого, а знаку смерті; вона боязко глянула на Шпаєве, й пройняла її давка тривога, що ось–ось з’явиться на горі тінь кам’яної фігури.

Та в цю мить прийшов порятунок — жива вість, така бажана і втішна: на подвір’я зайшла чорноволоса вродлива жінка, вона підійшла до дівчини й прошепотіла:

«Ти Наталка, так?.. Я зв’язкова, прийшла від Василя Маланюка, він живий і колись вернеться до тебе».

А тоді прозоре личко Наталки налилося живим рум’янцем, вона схлипнула й знеможено опустилася на ослінчик; з хати вибігла вдова Марія й, подумавши, що в образі чорнявої жінки прийшла до її доньки смерть, скрикнула в нестямі: «Відступись!» — жінка повернулась до неї обличчям, і Марія по гачкуватому носикові й булькатих семітських очах упізнала в гості Шимонову Сальомею, жидівку–вихрестку з Іспаса, про яку ходила чутка, що вона пішла в УПА.

«Ти від них прийшла?.. І чому ти серед них?»

«Я з тими, хто врятував мені життя», — відказала Сальомея, а тоді Наталка підбігла до матері, впала їй на груди й заплакала від щастя:

«Василь живий, мамо!»

Марія відвела Наталку до ослінчика й подивовано дивилася на зв’язкову; по хвилині мовила:

«Кажеш, Салько, що Василь Маланюк живий?.. А як він може жити на білому світі, коли в його станиці таке чиниться? Ти не знаєш? І він не знає?.. А тут його переємники людей убивають, вішають, живими в криниці кидають, і все те — за Україну…»

«Хто це робить?» — прошелестіли губи Сальомеї.

«Станичний Йосип Кобацький і якийсь Буркут…»

«Як це може бути: адже Буркут не у вас, він в іншому районі!»

«Тут, тут вони — упирі люті!»

І пішла Сальомея не попрощавшись, квапно несла тривожну вість до Брустор, де розміщалась на постої сотня «Сурма».

XX

Учительська обов’язковість спонукала Шинкарука визнати нову владу: він зголосився в коломийський відділ народної освіти як учитель боднарівської початкової школи й отримав розпорядження почати навчання 1 вересня; Шинкарук почувався роздвоєним, оскільки віднині мусив одночасно підпорядковуватись радянським державним інституціям і владі УПА, яка контролювала Боднарівку; він чекав реакції з боку служби безпеки й нічого доброго не сподівався: про виконавців цієї служби, Буркута й Кобацького, ходила в околиці моторошна слава.

Та до початку вересня було ще трохи часу, настав щойно день Спаса, й про розпорядження райвно Шинкарук нікому поки що не признавався; він переконав Мирона, що здобувати освіту потрібно за будь–якої влади, і як тільки в Коломиї повідкриваються середні школи, Мирон повинен записатися в десятий клас; і не бійся Шкрупили, він знайде тебе всюди, якщо захоче, а Коломия — все ж таки місто, може, там загубишся; домашніх дивував батьків спокій, який межував із приреченістю, проте такий моральний стан Шинкарука додавав його родині рівноваги, учитель мізкував теж і над тим, де прилаштувати Юлію, щоб не мешкала разом із батьками: не можна сидіти нині усім гуртом в одній хаті, — живучи порізно, хтось–таки матиме шанс урятуватися на випадок вивозу в Сибір: Шинкарук передчував, що цієї долі його сім’ї не уникнути, й пані Марія завбачливо сушила сухарі.

Вранці на Спаса зайшов до Шинкарука Йосафат попрощатися перед від’їздом, він не пояснював причин свого несподіваного для вчителя рішення — податися аж до Львова й чомусь там, а не в Коломиї, закінчувати десятий клас, й відчув Шинкарук, що юнак у такий спосіб хоче втекти від жорстокої реальності, яка спостигла його край, і не осуджував хлопця за цей намір, проте глибоко в душі заворушилася підозра: а чи не став Йосафат готовим до колаборантства, від такої думки сполохані очі вчителя, намагаючись виминути погляд гостя, знайшли для себе точку опори на забуялому жоржинами квітнику за вікном, поблідлим від ранньої осінньої прохолоди; Шинкарук сидів, схилившись над столом, і Йосафат не міг зазирнути в очі своєму вчителеві, щоб уздріти в них підтримку для свого рішенця, він бачив тільки брунатне кружальце лисини, обведене стрепіхами сивого волосся, і чув слова вчителя, які він посилав у вікно, або ж говорив сам із собою.