Слава ЗСУ!

Донька вдячно посміхалася до мами й просила, щоб вона марно її не втішала, бо того, що має статися, Наталка зовсім не боїться, про болість свою не думає й гадки про неї не має, мовби її ніколи й не було; дівчина насилу здавлювала в собі сухий кашель — й не тому, щоб мати не чула, а щоб він їй самій не нагадував про недугу, а коли виходила на подвір’я й сідала під бузиною на ослінчик, то такий спокій відчувала, аж ніби повітря нагніталося донизу, густішало й стискалося, щоб того спокою не міг зрунтати вітер; її легені переповнювалися терпкою патокою пахощів осоки, хвощу, бузькового вогню й латаття, які врунилися над струмком у Потоках; на неї сіялися відбиті від високих блідих хмаринок лагідні сонячні промені й зігрівали; для неї звучали туркотіння горлиць, волога фіоритура мелодій чорних дроздів й сухе цокотіння плисточок у вільховому гаю, а коли небо сизіло від надміру тепла, то й гола Шпаєвська гора, віддаляючись у неозору далечінь, ледь мріла на обрії, й від того, що вона не кличе до себе, ставало легко на душі в дівчини, й сама вона робилась невагомою, мов павутиння, яке може злетіти в піднебесся від подиху леготу; біле Наталчине волосся зливою спадало за спину, білі груди випиналися з пазушини, щоб утішити світ своєю дивизною, білі руки згиналися, мов лоза, й Наталка оповивала ними себе саму, стискала своє тіло так, ніби в її обіймах був він; Василь завше був у її обіймах, а тому Наталка знала, що він живе, й сама вона житиме доти, доки не вернеться до неї милий, а тоді випросить для себе в Бога крихту часу, щоб хоч трохи побути з коханим; Наталка відчувала своє тихе згасання й навіть тішилася ним — воно ж бо додавало їй вроди, а своєю красою дівчина надмірно дорожила, більше, ніж життям, бо знала, що її чар буде йому потрібен; втішання власною чарівністю стало її чеканням; усе на світі — тепло, легіт, вітер над Шпаєвим, сади, гаї, ліси — перемінилися для неї в чекання, солодке, тремтке, заманливе — й стало воно її щоденним святом.

…Після похорону Федора боднарівський світ втратив для Йосафата сенс: він досі й поняття не мав, скільки місця займав у його серці мудрий пасічник, а тепер відчув, як спорожніла хата, — і батько з матір’ю, і Юзьо, і баба Маруся, котрі завжди були тільки челяддю у всевладного діда, тієї порожнечі заповнити не змогли; сад серед літа змертвів, і зелепужна зав’язь посипалася долі, перестала гудіти пасіка, а здичавілі рої знаходили собі пристанівок аж у Потоці на черемхах, і ніхто не мав до них ніякого діла; Маруся відголосила на похороні й назавше заніміла, Олена Єзунина зникла з села, і хтось бачив її, жебрущу, біля іспаської церкви, Юзьо перестав правити молебни, а Юстина — голосно молитися, й Ілько, який нічого не вмів робити, тільки накручувати грамофона, сидів тепер на підвалинах перехнябленої Гаврилишиної стодоли й чекав — може, хтось прийде на політику, а що ніхто не з’являвся, бо страх панував у селі, то Ілько щодня дрімав на підвалинах аж до смерку.

Йосафат попросив батька продати на базарі в Коломиї бочівку меду, яка по дідові належалася йому в спадок, й, промучившись у ваганнях до Спаса, взяв гроші й вирішив назавше покинути село.

Ніхто, крім родини, не відав про його намір, і був би Йосафат непомітно зник з Боднарівки, якби в день перед Спасом, коли хлопець востаннє вийшов на берег Потоків й обводив поглядом обрій, окреслений горбкуватою лінією Сталащукового узгір’я, — якби в ту мить не побачив білої постаті Наталки, яка вийшла до вориння й, спершись на дилину ліктями, вдивлялася вбік Йосафатової хати, немовби вже знала, що він збирається покидати село, й вийшла з ним попрощатися.

Йосафат, як і колись, збіг стрімголов у Потоки, та на відстані кількох кроків зупинився перед Наталкою, немов злякався її блідості або ж отетерів від незнаної йому досі дівочої зваби, а зрештою — Наталка теж давно зійшла з його світу, і він стояв тепер оподалік стриманий і відчужений; Наталка із скрухою помітила, що Йосафат витав уже не тут, а втім, вона давно знала, що так станеться, бо не для села і не для неї він народжений, а все одно — серце защеміло від глухого болю, бо іншого приятеля не мала, й віднині залишиться зовсім самотньою; повагавшись, начебто ще не впевнена була, що Йосафат таки справді намірився виїхати, спитала боязко: «Їдеш?» — «Так, назавжди», — кивнув головою хлопець, і тоді вже не жаль, а подив пройняв Наталку від такого холодно–байдужого підтвердження: як це він важиться покинути село навіки, — хай–но люди стали йому чужими, але ж не може зчужитися земля; і якщо пішов зі світу улюблений дід, то хіба з коренем вивернулася рясна яблуня, яку він посадив і в неї втілився після своєї смерті; а коли не стане Наталки, то хіба над джерельцем у Потоках всохне черемха, яку ось обліпив рій дідових бджіл; а якщо й страшна смерть повіялася над селом, то хіба й життя в ньому перестало битись?