Слава ЗСУ!

V

Щонайперше, мусив Мирон вислухати предовгу й сумбурну — однак вельми цікаву в кумедності викладу й моторошності змісту — розповідь пані Бурмістрової про все, що за час його відсутності сподіялося в місті, а теж у її житті; господиня нагадувала йому накручений музичний комод з часів Середньовіччя, який експонувався в Коломийському етнографічному музеї Кобринського: комод відтворював довжелезну одноманітну мелодію, яка стихала аж тоді, коли розпускалася пружина; у квадратовій статурі пані Бурмістрової вміщалася вся міська інформація, й Мирон терпеливо чекав її вичерпання, він переступав з ноги на ногу, врешті спробував перервати безперервний плин мови своєї господині: вийняв з внутрішньої кишені блузи перев’язану ниткою пачку купюр — то була майже вся перша батькова заробітня плата — й подав Бурмістровій й цим спричинився до ще навальнішого вибуху її многослів’я: розчулена пані аж захлиналася від похвальби шляхетному професорові з Боднарівки, і най сховаються перед ним усі гімназійні професори — ті мнихівські скупердяги: бо–м ще не виділа, таки ні разу не виділа–м, щоб котрийсь із них, виходячи з церкви, хоча б гроша кинув старій Малакуці, яка на паперті виспівує старосвітські жебранки, яких нині вже ніхто, крім неї, не знає, — ото хіба лишень катеринкар Базилій, що мав свою жебрацьку парафію біля каплички на перехресті вулиць Міцкевича і Садової, крутячи корбою катеринки, виспівує вслід кожній ладній кобіті — і мені також, аякже — таку пісеньку, що аж млосно в поясі стає: «Ой, пані вельможна, я би паню по… гм–гм, якби було можна!»; Бурмістрова хтиво реготала, аж бочівки її грудей підскакували до підборіддя; розпалена згадкою про сороміцьку пісеньку катеринкаря, вона геть забула про найшляхетнішого професора з Боднарівки й перейшла на політику.

«Скажу вам правду, пане Миронцю, що совіти ані трохи не ліпші за німаків, і най заткнеться нарешті курва Агнєшка, яка й донині на всіх перехрестях вихваляє визволителів, бо має за що: кельнеркою в ресторані «Roma» влаштувалася, москалям добагає, подачки від них бере й на колінах в офіцерів гузичиться… то що мала–м казати, ага: совіти, напевне, собі подумали, що народ може розпуститися після німецької дисципліни, — то знайшли в Семаківцях якогось Майданського, що старостував за німців, і повісили його на ринку — акурат так само, як колись гештапо зробило із заболотівським шпекулянтом, й висить він донині на телеграфному слупі, мало не дотикаючись ногами до столу, на якому продавалося м’ясо, — щоб люд пам’ятав про послушенство коня в плузі або вола в ярмі… Ну а позаминулої неділі взяли заручниками найдостойніших панів з міста й самого директора гімназії Ковбуза теж, бо була чутка, що до Львова приїхав сам Хрущов і має завернути до Коломиї, — то ніби взяли їх на випадок, якби напали на місто бандерівці; чи ви десь чували про подібні бздури, пане Миронцю: таж до Коломиї й голка без перевірки не проткнеться; але Хрущов не приїхав — їх випустили, й кожен запав у тифус: кажуть, що їм заражені уколи в тюрмі давали — і ще не знати, чи хтось з них виживе; гей, та бо ж то й до мене добиралися гепеушники: моя колєжанка від серця пані Макольондрова з–над Чорного потока — колись, щоправда, та дурна баба розпускала чутку по місту, буцімто мій покійний чоловік був на пів голови нижчий за мене, але потім таки призналася перед людьми, що брехала, як стара сука, бо насправді пан Бурмістр перевищував мене на цілий цаль; то сказала мені моя шляхетна приятелька, що до неї приходили енкаведисти й допитували за мого покійного чоловіка, чи не служив він часом німцям у саржі коломийського бурмістра; і вже би–м напевно була поїхала на білі медведі, якби кохана пані Макольондрова не переконала гепеутттників, що пан Бурмістр був найкращим на весь повіт кравцем, — то як хочуть, най подивляться: Бурмістрова ще й нині одягає до церкви пошиту її мужем чамару, в якій вона ішла колись до шлюбу; ой, пане Миронцю, вірну правду вам кажу: ті совіти — то суть банда і злодії!»