Слава ЗСУ!

Пружина музичного комоду нарешті розпустилася: пані Бурмістрова видихнулася, й Миронові вдалося від неї втекти: він нині мусить записатися до Першої коломийської школи, яка відкрилася на місці колишньої гімназії.

Не на тому самому місці: Мирон минув чорні руїни спаленого гімназійного будинку, що зяяв ямами вікон, немов череп мерця очницями; хлопець не міг і донині змиритися з безглуздою смертю його alma таґег, в якій німці розташували військовий шпиталь й запалили його, коли відступали; Перша коломийська школа примістилася в Народному домі; а на чому будемо вчитися, коли все наочне приладдя безслідно пропало у вогні? — скрушно думав Мирон.

Він зайшов до кабінету директора, та замість статечного Ковбуза застав худого гостроносого чоловіка із запалими очима, в яких поперемінно пробігали іскринки настороженості, тепла, недовіри й підбадьорливості; новий директор Першої школи Іван Максимович Яровина, присланий до Коломиї з Київщини, ніс у собі сліди всього того, що довелося йому зазнати, — пережиття відбивалися в очах директора, й це бентежило учня, який доконче хотів перехопити для себе миготливу іскорку тепла, та вона вмить мінялася на крижинку холоду; намагався спіймати в погляді Івана Максимовича блиск підбадьорення, що враз затінювався хмаркою настороженості; Мирон розгубився, бо не знав, хто перед ним стоїть: приятель, який прийшов навчати його розуму, чи ворог, що наступатиме на нього з підозріливістю й недовірою; досі Мирон звик був стояти, коли доводилося, перед благородним сивим мужем й пройматися водночас респектом і безмежним довір’ям до його розуму й доброзичливості — Мирон тоді утверджував себе усвідомленням, що директор — його однодумець; та Ковбуза в школі не було, він щойно вийшов із заложницької тюрми й боровся тепер зі смертю; а що думає про цей випадок Яровина: схвалює насильство чи потайки засуджує його; як би про це дізнатися і визначити своє ставлення — приятельське або вороже — до нового директора; Мирон розумів, що ніколи цього не визначить: сьогодні люди змушені надівати маски, й розгледіти справжню їхню сутність буде важко, а то й неможливо, якщо та маска до обличчя приросте.

«Як навчався в гімназії?» — коротко спитав директор.

«На відмінно».

«Називай своє прізвище. Шостий гімназійний переходить у десятий клас».

І все. Наступного дня Мирон уже конспектував уроки, бо підручників ще не було, і незмірно зрадів, коли на урок української літератури прийшов до класу славетний гімназійний германіст професор Штраус, який почав читати десятикласникам стислий курс предмета, починаючи з літописів, патериків, переказів, билин та «Слова о полку Ігоревім».

Штраус уважно приглядався до учнів, мав їх усього двадцять хлопців, і намагався по очах розпізнати хоча б одну літературну жертву; погляд його спинився на Миронові, й згадав професор: цей хлопчина, прізвища якого не пам’ятає, так уміло колись проаналізував на уроці поезію Ґете «Співець»: доброю німецькою мовою виклав проблему володаря і співця, який не прагне вигод придворного поета і заявляє королеві, що найвищою для нього нагородою є створювана ним пісня; викладаючи літописну легенду про Андрія Первозваного, який на київських горах провістив величне майбуття народові, що живе на берегах Дніпра, Штраус перехопив в очах хлопця зблиск упертої віри в пророцтво апостола; очі в Мирона світилися допитливістю, й професор зрозумів, що для цього учня самих уроків літератури замало; під час перерви покликав його до столу й сказав:

«Якщо ти цікавишся літературою більше, ніж цього вимагає програма, то приходь до школи щосереди о шостій, я вестиму літературний гурток. Навіть якщо в тому гуртку будеш лише ти один».

Заняття літературного гуртка в середу не відбулося, страшна звістка облетіла місто: протягом двох днів, починаючи з неділі, повмирали від тифу майже всі заручники. Люди перешіптувались, а то і вголос почали говорити про тифозну вакцину, яку впорснули в’язням під лопатки тюремні лікарі; тільки троє залишилися живими і тепер видужують: директор гімназії Олексій Ковбуз, який не повірив, що йому зробили протитифозне щеплення, й попросив письменника Івана Білинкевича, щоб той висмоктав йому отруту; Ковбуз зробив цю саму процедуру приятелеві, й обидва залишилися живі, а ще переміг смерть актор Коломийського театру Василь Симчич завдяки своєму могутньому організмові.

Похорон відбувався в середу пополудні: без супроводу похоронної музики й без священиків тихо попливли дорогою смерті — попри ратушу до церкви Святого Воскресіння — шість домовин; ще рік тому цією самою вулицею гнали німці жидів до Шепарівського лісу на розстріл: насильницька смерть набула інших форм, але не перестала називатися вбивством; і перемовляються між собою люди, стоячи обабіч дороги на тротуарах: он несуть інженера Корнила Сербинського, за домовиною поруч з матір’ю йде Миронів однокласник Юрко — славний бас у церковному хорі гімназистів, від голосу якого на «Буде ім’я Господнє» дзвеніла церковна баня, — і більше не співатиме Юрко, зневірений у Божій справедливості; слідом пливе труна з тілом професора історії Степана Маланюка, який водно нагадував гімназистам, що тільки історична пам’ять може врятувати націю від загибелі, — нині ж професор сам перейшов в історію і кане в ній безслідно; за Маланюком несуть артистів Коломийського театру — коміка Богдана Вонсаля і трагіка Василя Ткачука, це остання їхня з’ява перед глядачами — нині на кону більшовицького театру абсурду; за ними похитується на руках лікарів домовина з тілом знаменитого хірурга Михайла Руденського, який, беззастережно сповідуючи святість клятви Гіпократа, не йняв віри, що їм прищеплено живу заразу тифу, й закінчує траурну процесію труна з учителем ремісничої школи Іваном Лободою…