Слава ЗСУ!

VI

Сказав Іван Захарчук до Маланюка:

«Я перебуватиму в Троєцьких лісах із сотнею Богуна, ти там знайдеш мене, як буде потреба; листівки з приводу авантюри Болідова розішлю по всіх станицях, а ти тримай чоту напоготові — більшовики за Прутом довго не засидяться, я ж буду полювати за лже–Буркутом, хай це навіть коштуватиме мені життя: а втім, він теж мене буде висліджувати, й ми десь доконче зустрінемося на вузькому путівці… А ти нав’яжи зв’язки з Коломиєю: Шинкарук тобі допоможе, мусить допомогти. Я повинен натрапити на слід Болідова».

Й подався Буркут зі своїм роєм лісовою дорогою, минаючи на межі між Боднарівкою й Дебеславцями інженерну вежу, на якій лопотів синьо–жовтий прапор — символ ефемерної республіки, яка має своє військо, а територією не володіє: вся земля, навіть не зайнята ворогом, знаходилася під окупацією, і якщо навесні, коли зійдуться в Європі нинішні союзники, не спалахне між ними Третя світова війна, то УПА перейде в легенду, й треба буде віддавати життя лише для її творення.

Так думав Буркут, наближаючись до Дебеславець, а зрештою, він ніколи про це не переставав думати: перебуваючи протягом свого партизанського життя на вузенькій, немов дівоча бинда, лінії між життям і смертю, вірив у світове зрушення, яке вивільнить незвідані ще суспільні сили; Буркут пройшов у похідних групах крізь усю Україну й бачив у народі, під лудою обережності, відчаєну готовність боротися за свободу: мусить лише статися струс, що розвалить імперію, яка не має жодних підвалин — економічних, політичних чи то моральних, тільки всесильну ману паралізуючого страху.

Село Дебеславці скупчилося на двох вулицях, які обійшли церкву, а далі об’єдналися в одну, й маліла вона, вужчала і врешті ставала стежкою, що спиналася на Лису гору, за якою стугоніли непрохідні Троєцькі ліси; на горі стояла самотня хата Ганни Садички, покійний чоловік якої богував, а тому жив, як і мольфар Іван, окремішньо; кожне село на Запрутті мало своїх чудодійників, які оберігали люд від злих сил, — а хто їх, ті сили, стримає нині, коли Господь, ніби зумисне, в найтяжчий для народу час забрав ворожбитів до себе — і спустив лютий Чорногор із ланцюга арідників, бісиць, вовкулаків, відьмаків — диявольщину, яка не знає Бога.

Буркут послав двох стрільців до хатини на горбі — зручнішого місця для вечер у селі не було, — щоб попередили господарів про майбутні нічні візити партизанів.

…Юлія Шинкаруківна з передчуттям несподіванки й переміни в її застоялому, немов вода в річковій заплаві, житті прийшла до Дебеславець з наказом із райвно на вчителювання в початковій школі; їй уже далеко за двадцять, а самостійного життя ще не зазнала; Юлія відчувала, що заходить у нестерпну жіночу самотність і вже не марила зустріччю зі своїм лицарем — ніхто й ніколи більше їй не зустрінеться, її весільна курява провихрилась чорториєм мимо неї; вона тепер сподівалася лише одного — знайти втіху в учительській праці: сама для себе, без опіки батьків створить свій світ, а все ж серце щеміло — та невже назавше поламались деки й струни порвались на скрипках, шкіра на бубнах продірявилася, поламались на пищики флояри її весільних музик?

Юлія допиталася до сільського війта — переляканого й глупого вуйка, який не знав, котрому богові служити; війт віддав учительці ключі від школи й порадив влаштуватися на квартиру до старих Томенків, які після загибелі синів жили самотньо; не хотіла Юлія йти до них — збоялася чужого невигойного горя, хай краще вже своє прийде; зупинила погляд на білій хаті, що пишалася над селом на Лисій горі, й подалася стежкою на белебень.

Ласкава господиня аж сльозу втерла з утіхи, що така ладна панна розвіє її самоту, проте вловила Юлія якусь непевність у мові жінки, чогось вона недоговорювала, ніяково поглядала на дівчину, розводила руками і врешті таки сказала: