Слава ЗСУ!

«Дуже би–м хотіла, панночко, мати тебе за льокаторку, але мушу попередити: до мене приходять вечеряти наші: надрайоновий провідник ОУН Буркут і два його охоронці, а ти, як хочеш, то живи в мене, он через сіни порожня світлиця, а ні — то просися до іншої хати, я ж бо мушу помагати своїм, хоч і боюся…»

«А я не боюся, господине, — відказала Юлія. — Як можна тремтіти від страху, сидячи в теплій хаті й знаючи, що наші вояки мерзнуть, голодують і стоять за крок від смерті?»

«Ну, то й добре, залишайся».

Вони прийшли до Садички, коли запала глупа осіння ніч: увійшло їх двоє, а третій залишився на стійці. Скупа усмішка, з якою вони привіталися з господинею, злагіднена суворість і втома на обличчях спочатку відчужувала їх, людей з іншого світу, від Юлії; вона приглянулася до старшого за рангом: був він високий, плечистий і так добре пасували йому зелений кітель, ґаліфе і мазепинка з тризубом, проте його обличчя здавалося аж надто змученим, воно ніби само від себе ховалося в ритвинах на щоках і зморшках на чолі — напевне, був вродливий, та тієї вроди Юлія вловити не могла; партизан вклонився і запитав у дівчини:

«Я — Буркут, а ви хто така?»

«Вчителька».

«Новенька, мабуть… А звідки до Дебеславець Бог привів?»

«З Боднарівки…»

Брови в Буркута підстрибнули, він обдав Юлію пильним поглядом, й усмішка ледь діткнулася кутиків губ.

«Піонерів ще не запровадили в школі?» — спитав по хвилі.

«Ще ні…»

«Дивіться мені…» — буркнув з удаваною суворістю й перший сів до столу.

Садичка подала миску гарячої картоплі з м’ясом і пляшку самогону. Гості випили по чарці й похапливо почали вечеряти — були голодні й зморені, немов після довгого переходу; потім охоронці помінялися.

Буркут відклав ложку і, скручуючи цигарку, запитав у Садички:

«Що чувати в околиці?»

«У Семаківцях совіти стали гарнізоном».

«Готуються… А ви якось вивідайте, скільки чоловік у гарнізоні й хто там начальник».

«Вивідаю».

Юлія стояла, спершись спиною до одвірка. й невідривно дивилася на Буркута, їй здалося, що колись бачила його, й сама в це не вірила — вона мимохіть порівнювала упівців з образами Івана й Михайла; красень, подумала, як і ті, а якими були б ті, якби жили?.. Такі ж, як і Буркут: найкращі хлопці пішли на смерть.

Буркут дивився на Юлію спідлоба, намагаючись впізнати в ній юну Шинкаруківну — те колишнє веселе дівчисько, й це не вдавалося: дебеславська вчителька була зовсім іншою — розквітлою жінкою із задумливими очима, він перехопив її погляд, наче хотів відчитати затаєні думки дівчини, вона не відвела очей, і відбулася між ними мовчазна розмова…

«Ти гарна, і я взяв би таку за дружину… Та не простелеться нам рушничок: одні в лісах, інші дома, але всі на війні…»

«Одні в теплі, інші в холоді, одні в тюрмі, інші на печі», — відповіла Юлія, наче сама собі дорікала.

«Нація не зможе вижити, якщо всі підуть у ліси, — мовив Буркут суворо. — Хтось мусить виховувати дітей, вирощувати хліб, ба навіть носити харч до лісу й передачі в тюрми».

«Але ж ти обрав гірший варіант…»

«Так, бо нація теж не виживе, якщо не зуміє виховати людей, готових умерти за неї».

«Чому ми завжди повинні по–геройськи вмирати, а коли жити будемо? Чому я, молода, не можу стати з тобою перед вівтарем?»

«Якщо не загину, поведу тебе… Не віриш? Не вір… Весільні музики грають лише на свободі. Тому ми ладні полягти — щоб наші нащадки мали моральне право прого–лосити незалежність, коли розвалиться совєтський сарай, і сказати: наш народ не чекав волі, ніби манни небесної, а боровся за неї».

«А той сарай розвалиться коли–небудь?»

«Без сумніву, адже не має на чому стояти».

«Ти гарний, мужній, і мені жаль твого молодого життя».

«А може, все моє життя варте цієї зустрічі з тобою?»

Мовчазна розмова згасла, партизани пішли. А за якийсь час почувся легкий стукіт у шибку світлиці. Юлія зрозуміла: це він, і в нічній сорочці вийшла на поріг.

«Посиджу трохи в тебе, Юлю, — прошепотів Буркут, заходячи до кімнати. — Ми ще не закінчили розмови, правда?»

«Правда… А тобі теж здалося, що ми розмовляємо?»

Її звернення на «ти» насторожило Буркута: невже впізнала? Підійшов до неї, взяв у долоні її обличчя й видихнув гаряче:

«Юліє… Люба…»

«Так відразу?» — відступилася дівчина.

«Не відразу, ти давно наснилася мені».

«І впізнав у мені ту — зі сну?»

«Впізнав».

«А я тебе зовсім не знаю, але таке маю відчуття, ніби ти був біля мене завжди».

«Я залишуся в тебе… Нині ще спокійно, а другої нагоди може й не бути…»