Слава ЗСУ!

«Цього не може бути! — схопився Болідов. — Я ж перевірив…»

«Погано перевіряв, зайвого патрона пошкодував… Та як би там не було, той новоявлений Буркут шукатиме свого двійника… Мусиш його випередити. Я призначаю тебе начальником гарнізону в Семаківцях — завтра вирушай туди і зв’язуйся з дебеславським війтом: десь то мусить той Буркут заходити до когось на обід чи вечерю…»

«Слухаюсь, товаришу майор! Я знайду його: двом Буркутам затісно ходити по одній землі».

Шкрупила наливав у фужери горілки й вичікував, що іще повість майор, але той змовк: сперши голову на руку, про щось натужно мізкував. Тоді заговорив лейтенант: він, як відомо, курує Іспас, і йому вдалося встановити, що недавно в Камеральному лісі зупинилася на постій сотня Крука, — «і можете вірити або ні, має він невловиму зв’язкову жидовку Сальомею; хто ж би то міг такого сподіватися: жиди служать в УПА!.. Звісно, вона мусить знати місця постоїв, криївки, схрони. Треба її спіймати й допитати з пристрастієм… Дозвольте покликати Агнєшку, ця лярва знає всіх і вся в околиці».

Агнєшка уважно слухала: так, вона чула про іспаських вихресток Сальомею й Руфіну. Де Сальомея, не знає, Руфіна ж працює кравчинею в ательє — на Кірова, біля аптеки…

«Кінець нитки в твоїх руках, лейтенанте. Подумай, як з допомогою Руфіни вийти на Сальомею…» — Майор вихилив фужер, крекнув і сперся підборіддям на схрещені руки; бачили офіцери: якась зажура чи то тривога тіниться в очах начальника, видно, щось він знає таке, про що не відають вони; десь–то майор перебував за час своєї двотижневої відсутності, щось пережив, а чи злякався… Врешті майор заговорив.

«Ви, звичайно, чули про космацько–прокуравську операцію… Майже вся станіславівська бригада загинула, не дійшовши до Космача. Мені стали відомі деталі: курінь «Гайдамаки» впустив наше військо у пастку між річками Брусторкою і Ставником, бандити позривали мости і трьома сотнями оточили бригаду з боку Брустор і Пістиньки… Я теж намотався в лісах між Печеніжином і Молодятином й переконався в одному: тяжко нам буде. Вони є всюди, всюди, вони незнищенні!»

«Усіх виловимо, до ноги винищимо, товаришу майор! — хвацько вигукнув Шкрупила, підігрітий випитим трунком. — Вогнем випечемо… Вивеземо, кого треба, в Сибіри й порожні житла нашими людьми заселимо!»

«Вгамуйся, лейтенанте, ти не розумієш, про що я мовлю, — майор недбало відсунув келиха. — Звичайно, УПА ми знищимо як дважди два… Депортуємо бандпосібників, так! Проведемо колективізацію, одне слово — знешкодимо опір… — Молін присунув фужер, наповнив його по вінця, випив духом і п’яніючи продовжував: — Та не про це мова: я зрозумів, що ми їх ніколи не переможемо… Вони підривають себе в бункерах гранатами, щоб не здаватися в полон, перед розстрілом сміються тобі в обличчя, на допитах, а ви мої способи добре знаєте, вигукують «Ще не вмерла Україна!»; мало того — населення називає їх не інакше, як наші, пастухи на толоках виспівують бандерівських пісеньок… як воно там «Український повстанцю, в бою не відступай» — сам чув, навіть діти перед сном моляться за свою Україну і нашу погибель… — Майор переводив збентежений погляд із Шкрупили на Болідова. — У них є ідея, розумієте? Й ту ідею їм утверджуємо ми! Що жорстокіші стають наші акції, то впевненіше вони переходять з оборони до наступу. Та не дивіться на мене так, ніби я розглаголюю тут крамолу: звісно, ніхто перемогти нас не зможе, але що ми далі робитимемо з цим проклятим народом, який у боротьбі з нами перемінився з під’яремного бидла у воїнів, що маємо чинити з населенням, яке дозріло до державницької ідеї? Хто її витруїть і як? Та ніхто й ніколи! Ми, не закінчивши однієї війни, нову розпочали — з народом. З народами, а їх у нас багато! І ця війна не матиме кінця…»

Шкрупила боязко глипав на Болідова: що за дурниці меле начальник? Болідов кивнув йому, мовляв, то не дурниці, в майора з перевтоми або страху дах поїхав, й про це варто просигналити; Молін перехопив німу перемовку офіцерів і процідив крізь зуби:

«Ви чесні бійці нашої партії, проте — глупі… Думати, думати треба!»

Одягнувся і вийшов. Капітан із лейтенантом сиділи незворушно, виминаючи один одного поглядом; були знічені й стурбовані: досі ж ніхто ще не закликав їх до думання — тільки до беззаперечного виконання наказів; врешті Болідов підвівся, одягнув шинелю й вийшов: він має свій клопіт, а майор, якщо це йому подобається, хай сушить собі голову бандерівськими ідеями…

Шкрупила залишився з Агнєшкою. Повія звично готувалася до любові в сусідній кімнаті й прикидала в думці, скільки їй перепаде сьогодні від скупого Шкрупили; вона лежала роздягнута на канапі й простягала до лейтенанта руки: «Швидше, швидше, мій любчику!»; лейтенант присів скраю, прикрив коцом лоно Агнєшки й мовив шорстко: