Слава ЗСУ!

«Ти не полишай мене моїм батькам, віднині я твоя — не їхня, і буду всюди там, де будеш ти, для мене життя без тебе не має ніякого значення, я готова воювати разом з тобою і разом вмирати…»

«Сніг почав падати, — промовив Іван, — й будуть видні сліди, а чота моя чекає: наступної ночі я уб’ю Болідова».

«Якщо западемо в безвихідь, ти вб’єш мене, Іване, добре?»

Садичка не мала сили всидіти в хаті, раз у раз виходила на поріг і вдивлялася в Юлині сліди на снігу — чекала, коли дівчина винирне із закутаного імлою села й протоптаною стежкою вийде на гору, — має їй сказати, що коли подібні сліди проляжуть з лісу, то прийде на Лису гору смерть; врешті з’явилась постать у дубленому кожушку й шальовій хустці, й у міру того, як Юля наближалася до обійстя, рішучість покидала Ганну, бо полюбила Юлію, як рідну дочку; обидві зайшли до хати, Юлія скинула кожушок, розв’язала під шиєю хустину й так стояла, опустивши руки, — з болем дивилася, як по Ганниному лиці стікають зморшками сиві, мов солона ропа, сльози.

«Слухай, доню, — промовила Садичка, витерши долонею обличчя, — усе живе — вічне, тільки виглядом перемінюється, а речі — то порох. І хата — теж. Вона доти жива, доки є в ній хатні духи — домовики. Я водно їх чую: зимою — то цвіркуни у запічку, а літом — горобці у стрісі, можуть бути домовиками навіть миша в нірці або зелена жабка, що в дощову погоду приліпилася до вікна; добрі духи не покидають хати доти, доки у ній панує спокій, і покидають дім, як настає в ньому розлад, — тоді він стає мертвий… І прибирають собі домовики, коли того захочуть, людські обличчя — це тоді, коли мають сповістити господарям добро або лихо… Я цієї ночі бачила свого, він виглянув із запічка й дивився на мене сумними очима; я зрозуміла, що він прощається зі мною — покидає, зачувши в хаті чужий дух… Я не корю тебе, дитино, — сама ж їх впустила, але один замешкав, і домовики підуть собі…»

Юлія підступила до господині, винувато дивилася їй у вічі, обняла й прошепотіла:

«Вуйно Ганно, добра ви моя… Не треба про домовиків, вони скоро заспокояться й житимуть з вами. Я піду від вас. Цієї ночі я пошлюбилася з Буркутом, і не подумайте про мене погано: ми не розпусники, ми довго йшли одне до одного, з дитячих літ, й нарешті зустрілися: як я можу тепер відмовитися від нього?.. Буркут більше не прийде — хіба за мною, якщо житиме: ви ж повідомили, де знаходиться Болідов, сьогодні вночі Іван уб’є його…»

…«Гей ти, Болідов, виходь зі своєї нори! Я, Буркут, прийшов по твоє життя, годі нам обом ходити по одній землі!»

Вартовий лежав зв’язаний на снігу біля семаківської сільради, в якій примістився енкаведистський гарнізон, а стрільці з гранатами в руках оточили будинок, й Іван Захарчук виламував двері. Тихо було в приміщенні гарнізону, а коли посипалося долі скло з розбитих вікон, відчинилися навстіж двері, й з темної контори почали виходити один за одним солдати, які досі непробудно спали; молоді хлопці, без зброї й з піднятими руками, поставали босі й лише в натільних сорочках на снігу, вони переступали з ноги на ногу, свіжий сніг рипів під голими підошвами, приречені солдати чекали смерті.

«Де Болідов? — запитував Іван кожного по черзі, підбиваючи кулаком підборіддя, щоб до місяця розглянути обличчя. — Де Болідов?!» — закричав, аж розпач вилунився з його голосу: знав Буркут, що вдруге не зуміє прийти сюди по душу ворога, й заговорив один солдат:

«Ми виконуємо накази, ми ні в чому не винні, а капітан Болідов з відділом бійців подався до Дебеславець ловити Буркута».

«Прокляття! — застогнав Іван і наказав стрільцям винести з приміщення всю зброю; біля вугла сільради стояв тупорилий «максим», хлопці потягнули його з собою, а Буркут дарував солдатам життя; обтяжені зброєю стрільці подалися на заболотівський міст, а решта чоти з Буркутом попереду перейшли Прут по тонкому льоду й поквапилися до Дебеславець.

Ішли стривожені: з того боку, де Лиса гора, заблимало сполохами крайнебо, зловісне жарево розповзалося по небосхилі, й, передчуваючи лихо, стрільці з Іваном побігли щодуху, а коли почали наближатися до Дебеславець — впевнилися, що то горить Садиччина хата.

Але що з Юлею, де вона? Іван перший вихопився на горб, гасити пожежу було вже пізно: стріха заламалась, й бухнуло полум’я до неба, воно кинуло на сніг тіні від двох жіночих постатей, незворушних, мов кам’яні фігури, жінки не могли відвести погляду від вогню.

Іван припав до Юлії, він голосно сміявся, наче велика радість сталася на світі; підняв її на руки, обціловував, а від його моторошного сміху розбігалися неторканим на схилах гори снігом тіні сов і кажанів — то рятувалися від вогню нічні птахи, що загніздилися в шпихлірі, до якого теж уже добирався вогонь; Садичка водила поглядом за тінями й чахла в безнадії, бо знала, що це нічновиди покидають її обійстя: тіні мали перелякані людські очі — то втікали увсебіч домовики, щоб ніколи сюди більше не вертатися, щоб допасти до інших жител або замерзнути на снігу; Ганні, крім спопеляючого вогню, нічого більше в житті не світило, бо й що могло світити господині, яку навіки покинули хатні духи, проте вона була спокійна й тихо говорила до Буркута: