Слава ЗСУ!

IX

Хто сказав, що Юзьо убогий духом, — то лише узвичаєні до свого способу мислення люди не вміють збагнути інакших, ніж вони, й вважають їх, через власну глупоту, юродивими; а Юзьо тільки й того, що доля йому замість мови дала пісню, й усі поняття у його свідомості записувалися нотним алфавітом; Юзьо був дивний для людей, але ж бо і йому здавалися люди дивними з їхньою сухою, сварливою, крикливою чи то шепітливою мовою; для нього довколишній світ ставав зрозумілішим, коли люд, спонуканий журою, радістю або хмелем, спромагався видобувати із своїх горл мелодію; Юзьо з нетерпінням чекав великих свят, під час яких мова перемінювалася в пісню, і те свято врешті настало… Юзьо аж відродився: сповзли з його вразливої душі сліди страху від зустрічі в лісі з Йосипом Кобацьким, й уста, здавалось, навіки заціплені, розтулилися; цього дня, який мав закінчитися зблиском червоної зорі на небосхилі й перейти в єдиний у році вечір, коли не буде чутно мови — лише коляда, він вийшов із засніженого саду й, обходячи Мочулу, над западиною якої нависли скрижанілі сувої заметів, вибрався на толоку, й так добре йому стало на душі, коли побачив вивішений на Гаврилишиній стодолі двоколірний прапор, що повис незворушно й, пойнятий морозом, здавався бляшаним; символ Повстанської республіки вселив у нього несхитну віру в те, що все в селі навіки йому належатиме, і ніхто нікого не буде більше лякати, ніхто ні в кого не стрілятиме, і військо, яке заквартирувало в Боднарівці, заручить йому спокій та впевненість у завтрашньому дні, і в тому неосяжно великому світі, яким є його село, завше буде панувати злагода й мир; Юзьо стояв посеред толоки по коліна в снігу — утішений і святковий, і з тієї втіхи видобулась мелодія, яка тільки в цей вечір має право звучати, він набрав повні легені морозного повітря й видихнув його найкращою з усіх, які могла витворити людина, пісень — коляду «Нова радість стала».

Червона й велика, немов яблуко, зірка зійшла над Цариною й почала спинатись по небосхилі, вона добиралася до серпа місяця, що повис над толокою, й коли спинилася перед срібною каблучкою, бо далі підніматися було їй невміч, Юзьова коляда стократно помножилася над селом, залунала по всіх кутках, закутинах і присілках — то вирушили до людських обійсть колядники, щоб у цю ніч свята пісня не обминула жодну хату; колядники квапилися обійти село сьогодні, бо завтра може бути пізно; й на подвір’ї найшанованішої в селі людини, вчителя Шинкарука, із сотні грудей упівських стрільців вдарився в метал неба величний кант «Бог предвічний народився».

Чотар Василь Маланюк довго й щедро віншував господарів; на порозі стояли Шинкарук з дружиною; учитель дякував, а в пані Марії не сходив з обличчя сум…

…ви ж бачите, Василю, які ми стали самотні, чи не чули чого про наших дітей? вони з нами, добродійко, нині всі з нами, бо інакше бути не може, за Повстанську республіку кожен ладен віддати життя, й до цієї готовності ви самі своїх дітей намовляли молитвами, піснями, казками — ніхто вже не в силі вселити в них інший дух; чи зосталася живою моя Юлія після акції в Дебеславцях? вона разом з Іваном Захарчуком, ви його знали, і поки він живий…; так, так, знала, видно, це її доля, а про Богдана не чули? він в іншому кущі, казав вітати вас зі святами; бережіть себе, хлопці; хай і вас Бог береже…

Василь і пані Марія тихо розмовляли на порозі, а вчитель наливав у пугар сливовиці з бутля й обносив охочих колядників; охочими були всі, та скінчився трунок, і військо вирушило з подвір’я; вже заталаніла коляда під Ільковими вікнами, а потім почала віддалятися від двору до двору, й коли була обколядована найкрайніша хата на Царині, підохочені вояки почали спускатися вивозами на Пиконів.

…Вдова Марія прийшла до Наталки на Святий Вечір, готувала кутю і все позирала на доню, доглядаючись на її обличчі просвітку здоров’я, яке доконче мало прийти до неї із заміжжям, бо любов — то лік цілющий, а такої любови, як у Наталки з Василем, світ ще не знав: коли приходив — носив її на руках і обціловував, а вона все легшою ставала, і просив Василь Господа, щоб дожила до весни, а тепло додасть їй сили; тріщали люті морози на Пиконеві та Язвинах, і не чутно було в пущі ні добрих, ні злих духів — все завмерло у снігових потопах, скованих товстою шарінню, яка не провалювалася під ногами; Наталка сиділа на постелі й гріла руки до полохливого вогню, що палахкотів у печі; в хаті було душно, а вона мерзла і все допитувалася в матері, чи скоро прийде Василь; вже йдуть, ідуть, йно їх не видно; а я гарна нині, мамо, я гарна?; ти найкраща в світі, бо чого б так любив тебе Василь?..