Слава ЗСУ!

XIII

Все ж тривога не покидала Мирона: мав таке відчуття, що хтось ходить за ним, ступає вслід — чи то далі назирці йде власне сумління; може, й воно, бо ні Йосафатів лист, який відхилив ріжок заслони, й у темний карцер Миронової душі прохопилося хоч і тьмаве, а все ж таки світло, воно немовби ствердило, що навіть з найтяжчих тарапатів вихід є завжди, ані роздуми професора Штрауса на заняттях гуртка з приводу роздвоєння особистості у Франкових поемах «Похорон» та «Поєдинок»: чей зазнавали мук сумління значиміші за Мирона люди, — ніщо не могло заглушити в ньому усвідомлення провини…

Однак, крім докорів совісті, переслідувала його якась незрима реальність: кожною клітиною тіла він фізично відчував, що його пасе чийсь пронизливий погляд — ніби той, хто за ним слідкує, силкується пригадати собі, де і в якій ситуації зустрічався з Мироном, і це йому не вдається; Мирон своєю чергою теж вимацував у пам’яті образ людини, яка має потребу стежити за ним, — і марно; треба від цієї напасті втекти, сховатися: хтось наставив сильце, й Мирон потрапить у нього, як тільки буде розпізнаний; у міжчассі він намагався себе заспокоїти, мовляв, цей страх спороджений нервовим виснаженням, очікуванням кари за провину, а зрештою — у більшовицькому суспільстві служба безпеки стежить за всіма, — кожен громадянин живе в непевності, й ніхто не вільний від переслідувань: сама держава є машиною страху, який тримає сотні мільйонів люду в тюремній контрольованості й покорі, тож за Мироном теж слідкує система, оскільки він знаходиться в її обшарах; але хто ж він, цей конкретний чоловічок, який незримо ходить за ним, підглядає з бічних провулків, зазирає з–поза фіранок із приміщення НКВД, яке мусив Мирон минати, йдучи до школи; куди сховатися від недремного ока, від чіпкого погляду, який відчуває потилицею; яку маску треба натягти на обличчя, як приквапити час, щоб чимскоріше скласти екзамени на атестат зрілості й поїхати до Йосафата; Мирон скошував очима, оглядався, та нікого з перехожих не міг запідозрити, що це саме той назирець, який ним цікавиться; часом здавалося, що всі, навіть знайомі, служать тайняками в НКВД й займаються тільки тим, що висліджують його; інколи самому ставало смішно, бо що ж то він за така персона, щоб стільки йому уваги приділялося; й нарешті з найглибших комірок пам’яті проступили й увіп’ялися в нього зизуваті, скошені до перенісся очі, і Мирон упізнав їх: були то очі лейтенанта Шкрупили.

Минув рік з того часу, як до Мирона діткнувся незнаний до тоді страх, не раптовий — перед громом, пожежею, війною, вибухами снарядів і бомб, а підступний, тихий, липкий, що, мов гаряча смола, облипає тіло, входить у пори шкіри, просякає до крові й затруює її, паралізує енергію і волю, каламутить свідомість — то страх непевності, приреченості, постійної загрози; страх, який не вбиває, лише чатує на людське життя і моторошніший за саму смерть; той страх засичав колись на Мирона погрозою: «Так ето ти всьо ето напісал, говнюк, тебя повєсіть мало, но я арєстовивать тєбя нє буду, ти станєш заложніком етой прокламації!» — зизий погляд Шкрупили увіп’явся тоді в Мирона, немов щупальці спрута, проник у душу і залишився там, пригаслий, назавжди; і ось нині зринув перед ним вже не як погроза, а вирок; Шкрупила, звісно, знає, що в Першій коломийській школі вчиться брат партизана, котрий сидить тепер у тюрмі, можливо, пригадує собі лейтенант обличчя хлопця, щоб перейняти на вулиці й не проводити арешту в школі; напевне, дізнавшись прізвище Богдана, згадав Шкрупила обшук у боднарівського вчителя, і ось «Кривавий тан» в його руках, а перед ним стоїть і блідне малолітній автор антирадянського пасквіля, та чи вже й такий малолітній він сьогодні, рік минув, дозрів «пісатєль» до тюрми, тож у камеру його, до брата — отаке воно шинкаруківське «бендєровскоє отродьє»!; так, так, це телепатичне передчуття: лейтенант пригадав собі Мирона й винюшковує його, готується, немов рись, до стрибка, то хай би вже швидше арештував — жити в безперервному страху невміч… а може, моя уява, Боже, який же я безнадійний боягуз і нікчема!