Слава ЗСУ!

Мирон відвів від листа очі, йому треба було цієї миті зібрати всю свою волю, щоб задавити хробака заздрості й жалю до себе: гей, та чи ж то він, Мирон, зможе коли–небудь написати Йосафатові подібного бадьорого листа; який же то екзамен майбутньому професорові зуміє він скласти — з якої літератури, які твори візьме для аналізу, кого муситиме прославляти, щоб потрапити за університетську парту, — чи хоч одне слово зі Штраусової науки позитивно оцінить екзаменатор, а в Йосафата — формули, рівняння, інтеграли, які не міняються ні за яких політичних систем!..

«Я колись тобі, Мироне, розповім, з якими почестями мене зустріли на львівському вокзалі ростовські жуліки: стягли з мене рюкзака, розв’язали, а там — книжки, то вони й пішли, матюкаючись… А ще маю серію радянських, чи то пак, антирадянських анекдотів для тебе — вмреш зі сміху… Але то колись, а тепер хочу перейти, як це і личить квазістудентові, на високий штиль й поговорити про нас з тобою… Під час останньої нашої зустрічі бовкнув я непотрібне, хоч думав зовсім інакше, й ми холодно розійшлися… Різні ми з тобою, хоч і росли разом: як рівні бавилися в свинки, хвостача, перескічки, та не однаково виховували нас наші батьки, а мене до того ж не батько виховував, а дід Федір; в тебе щоденно вливали щораз то більші порції ідеалізму, начиняли патріотизмом, ти проходив муштру доброго тону, я ж навчався в діда практицизму, а у бджіл — самостійно трудитися. О, як вони чорно, проте злагоджено і результативно працюють!.. Мене ніхто нікуди не спрямовував, мені показали тільки найвищі зразки корисної роботи, і я до всього мусив доходити сам. І коли змалку бачив, як виростає найкращий у селі дідів сад, то знав, що не сам він плодоносить, що його пантрує всесильний бог дерев — мій дід, а десь–то він набрався науки деміурга — сто поколінь працювало, щоб витворити таке вміння: той правічний досвід, дідом знайдений і помножений, — то внутрішня людська свобода, яка виліплює з учня вчителя, тож і я сам мусив учитися виліплювати із себе самостійну особистість, яка має вміти самотужки прокладати собі в житті шлях.

Ми з тобою виросли в неволі: тебе навчали стояти супроти ворога з відкритим заборалом й гострити на нього ножа, і тому ти прагнеш стати гайдамакою, який чесно бореться і чесно програє, бо слабший за ворога єсть. А я знаю, що в наших умовах можна чогось добитися тільки в такий спосіб, як це робить пасічник: одягає на голову машкару й занурює її у вулик: бджоли гудуть, облипають, кусаються, а врешті звикають і, переконавшись, що ти не пасічник, а така, як і вони, бджола, віддають тобі мед.

Й не соромиться пасічник свого облудного методу: правило «так треба діяти, бо інакше не можна» дало йому свободу дій і виправдання для сумління, бо що з ним трапилось би, якби він, немов той ведмідь, почав термосити вуликом і нахрапом забирати соти — його бджоли закусали б на смерть; тільки знання і хитрість дають волю в неволі… Ми мусимо проникнути у ворожу систему, зайняти зручний плацдарм, щоб мати можливість набуті знання передавати іншим, адже і твій батько, і професор Зарицький, і Штраус — які б погляди в них не були, а прийняли вони статус радянських вчителів — у масці пасічника заходять у стан ворога, і це єдиний спосіб боротьби в непроглядній неволі, але за єдиної умови: ти мусиш бути внутрішньо вільний. Хто з нас більше принесе користі нації: я — заслонений від недремного ока ворога вічними і тільки моєму кланові зрозумілими формулами, чи ти — поставлений перед дилемою: сіяти словесну отруту або за правдиве слово сісти в тюрму і пропасти там, не встигнувши нічого путнього зробити?»

Йосафат уже дозрів до колаборантства, подумав Мирон, а я такого зробити не зможу. Але почекай: чи макіавеллізм — то колаборантство? А як поводилися Мазепа, а Рильський, Тичина, Довженко? А чого навчав свою націю Адам Міцкевич поемою «Конрад Валенрод»?»

«Дорогий приятелю, закінчуй швидше коломийську школу і їдь до Львова: зустрінемося і про все поговоримо… Квапитися нам треба: вільні народи віддалилися від нас у недосяжний безмір — полишили нас на безводді й безхліб’ї, немов ті старші озівські брати наймолодшого, полишили третього брата в Середньовіччі — розбудженого й обкраденого. Тож коли не вдається силою, а ми вже бачимо, що не вдається, — розумом треба видобуватися з товщі століть і наздоганяти лукавих братів. Не винні ми, що залишилися позаду, але винні будемо, якщо чітко не окреслимо свого місця й не шукатимемо найзручнішої лазівки для виходу з пастки. Неволя ще довго буде тривати, і ми мусимо у ній гартувати свою міць.

Тужу за Боднарівкою, сниться вона мені, проте я ніколи до неї не повернуся. Нема там мого діда Федора, який уособлював патріархальний світ села з його чарами, відьмами, домовиками, привидами, русалками і вовкулаками, з його садами, бджолами і медом… А в тих садах сипалися восени з горіхів брунатні вилущики, жовтим воском наливалися величезні яблука, груші соком скапували й покривалися синьою сніддю угорські сливи. Всього того без діда Федора не існує…