Слава ЗСУ!

Не судилося… І як він опустився до того, що тієї зброї взяти до рук не має права; збагнувши глибину свого падіння, Мирон утікав від людей і від себе самого, та нікуди втекти не міг, не мав де сховатися; до його свідомості щораз навальніше вдирався страх, що Богдан послухається братової поради, що ганебне слово «так» переповнить на тортурах чашу його терпінь, й він погодиться перейти на бік ворога, — і прийдуть до Боднарівки разом з облавниками Богдан і Воронюк, а люди їх проклинатимуть, будуть плювати їм услід, при зустрічі з Мироновими батьками відвертатимуть голови й пальцями тикатимуть на гніздо зрадника, і в цьому винен буде тільки Мирон; він ходив містом, у відчайдушному страху оглядаючись, чи не побачить де на вулиці бойових побратимів у новій ганебній ролі; до книжок не наважувався й заглянути, бо як йому тепер прийти до Шевченка, Лесі Українки, Франка, які матимуть право збатожити його найпогордливішими словами: «раб, підніжок, грязь Москви», «паралітик з блискучими очима», «приречений в сусіда бути гноєм» — і це правда, правда!

Мирон перестав відвідувати заняття літературного гуртка, до якого належав тільки він один, на уроці літератури уникав погляду Штрауса, під час перерви зникав з класу, щоб не спитав його професор, чому не приходить на гурток, — а як він міг прийти до улюбленого вчителя із забрудненими руками й душею, хіба цього Штраус не помітить?.. Та все ж якось перестрів у коридорі вчитель свого учня, поклав долоню на його плече й довго дивився в очі — бачив, що в Мирона трапилося тяжке лихо, то хай би поділився ним з учителем, та учень мовчав, бо що мав говорити: про те, що спіймали Богдана — то сказав би, таких бід сьогодні повно, але що сам став зрадником — як до цього признатися?! Штраус зрозумів: хлопця зранив якийсь великий біль, й не може він з ним впоратися, заглагоїти його, то сказав тільки: перечекай ту мить, яка може кинути тебе у прірву, звідки вже нема вороття, знайди в собі силу перечекати кризу, а коли вона мине — оглянешся назад і зрозумієш, що навіть найтяжча біда не вартує непоправного вчинку; з будь–якої ситуації людина спроможна вибратися — силою волі або каяттям; не покидай своєї мрії, сину, бо аж тоді, коли її втратиш, прийде до тебе справжнє горе…

Пішов Штраус і більше не викликав Мирона на розмову й не нагадував йому про неї згодом, коли хлопець прийшов на заняття гуртка; вчителеві слова зняли з душі Мирона іржу самозневаги, й віра, що Богдан не зламає присяги, зміцнювалася в ньому; Мирон усвідомлював, що в нинішньому важкому часі не завжди витримує — ламається людська воля, настала пора найвищих злетів і найницішого упадку духа, і той, хто впав, мусить знайти в собі силу піднятися, — що ж би то сталося на світі, якби усіх із зраненим сумлінням потрощив, мов смерч, непроглядний розпач?

Пані Бурмістрова теж бачила, що коїться щось із її льокатором; вона любила пана Миронця, мов рідну дитину, а розрадити не вміла; своїм простодушним оптимізмом могла втішати хіба що паню Макольондрову з–над Чорного потоку, а Мирон витав у іншому, недосяжному для неї світі, тож тільки ласкаво всміхалася до нього й ждала несподіванки, яка могла б роздрухати Мирона з жури; така нагода незабаром трапилася: одного дня, забачивши, що Мирон повертається зі школи додому, вийшла йому назустріч і, немов прапорцем, помахувала конвертом: був то лист від Йосафата.

«Дорогий приятелю…» — визирнули з трикутника розкритого конверта два слова, Мирон нетерпляче вийняв листа й у цю мить боляче відчув, як бракує йому давнього побратима, з яким він виростав поруч — через дорогу, що відділяла село від учительської садиби, й хоч була та доріжка вузенька, проте іноді ставала неперехідною межею, що розділяла село на два різні світи, і тільки для Йосафата, який зрівнявся своїм духовним зростом з людьми, що заселяли учительський будинок, був прокладений місток — немов знак рівності… А чи рівності? — думав цієї хвилини Мирон, чи не доведеться йому самому невзабарі переходити через той місток й наздоганяти свого ровесника, котрий самостійно й безоглядно вирушив у світ власні сади садити й вирощувати в них небачені досі плоди; та згадалися останні Йосафатові слова, цинічно кинуті під час прощання: «А мені не треба такої України!» — спливли у пам’яті й засіяли душу сумнівом: а чи в тому Йосафатовому саду не проросте згодом чортополох, що заглушить щойно пророслі деревця, й чи варто буде Миронові наздоганяти колись свого ровесника?

«Професор Зарицький, — почав Мирон читати листа, — проекзаменував мене: розмова з ним на кафедрі вищої математики Львівської політехніки тривала майже дві години — я геть змокрів, і коли нарешті суворо стиснуті уста професора розійшлися в усмішці, а цапина борідка бадьоро настовбурчилася, я зрозумів, що він візьме мене в учні… Живу тепер у студентському гуртожитку, а ще інститут, за клопотанням Зарицького, надав мені одноразову грошову допомогу — її на прожиття, звісно, не вистачить, то я на товарній станції влаштуюся вантажником; незабаром складу екстерном екзамени на атестат зрілості, а тоді — в науку. В науку, брате! Передчуття найвищого щастя огортає мене на одну лише думку, що за якихось півроку зайду в аудиторію фізико–математичного факультету Львівського університету, куди збираюся поступати, і ніхто ніколи не побачить з–поза книг навіть моїх вух! І працюватиму за двох, за трьох, за чотирьох!»