Слава ЗСУ!

О, який то був чарівний час першого закохання в мистецтво — і ніщо не збурювало й не забруднювало цього великого почуття, й Мирон був чистий, мов янгол.

У такому стані духовної чистоти несподівано й жорстоко наплинув на нього зсув чорного болота реальності, й забруднило воно білизну його душі й на довгий час вбило в ньому відчуття краси — гей, та бо не знав іще тоді наївний хлопець, що мистецтво народжується не тільки в райських садах та на буколічних левадах, а дуже часто в отхлані бруду й розпачі.

Лютневого післяобіду Мирон повертався зі школи на квартиру: добра мова вчителя вщерть виповнила його душу розумінням найвищої краси штуки, і яка грань прекрасного найвідчутніше діткнулася його серця — не вмів би сказати: чи то мед мудрості Шевченкової «Марії», чи музика волинських озер з «Лісової пісні», а може, — плач Іванової сопілки за втопленою в Черемоші Марічкою Гутенюковою, або ж — чиста душа благородного ідальго стала його, Мироновою, душею; хлопець був задивлений в незбагненне мистецьке потойбіччя, жодні примари реального світу його не зваблювали, навіть груба сила, здавалось, не змогла б тепер зрунтати солодкого марева краси, йому явленої…

Та раптом… Раптом вдерлася та сила, проламавши його груди, в саме серце й увіп’ялася страшною правдою: від ратуші до Ринку на тротуарах спинялися люди, тривожне шемрання пронизувало натовп й чулися в ньому розпачливі сплески притишених зойків: ведуть партизанів… свій своїх веде… Боже, яка ганьба! — провадить братів до тюрми й оком не кліпне… яничар проклятий… та що ж це діється на світі?.. Мирон протиснувся до бровки тротуару й побачив двох арештованих — хлопця й дівчину, — що йшли із закладеними за спину руками: синяки вкрили плямами обличчя дівчини, а в юнака під очима криваві капшуки; за ними йшов упівський старшина з автоматом напереваги, а на віддалі двох кроків — офіцер і солдат; офіцер позирав скоса на людей і злобно посміхався, а конвойний упівець дивився перед себе мимо людських облич; конвой із арештованими наближався, Мирон невідривно вдивлявся в знайоме обличчя партизана і враз тихо скрикнув, затуливши долонею рота: був це Богдан і вів його підхорунжий Павло Воронюк — той самий, який так палко промовляв у домі Шинкарука про необхідність і велич партизанської боротьби!

Арештовані й конвойні пройшли мимо, і перша думка була в Мирона — втікати; він сам не знав, куди втече й чому має це робити; в мозку болісно пульсували слова Воронюка «Ми мусимо стати героями» — так оце і є той твій героїзм, падлюко, і як це могло статися, що ти зрадив товариша по зброї, і що тепер робити? Мирон побіг навмання через Ринок, але спинився: треба чимшвидше дістатися до Боднарівки й сповістити батьків про нещастя; та не зробив цього: повернувся й нишком пішов услід за конвойними, готовий благати військових, щоб відпустили брата.

Енкаведисти завели арештованих у тюремну браму, а Воронюка залишили на вулиці; Господи, таж він може втекти, чому не втікає, але підхорунжий стоїть каменем: «раз тільки ступиш — і пропала воля»; Мирон підбіг до Воронюка — той зразу упізнав Богданового брата, та відступив удаючи, що його не знає; Мирон наступав на підхорунжого й крізь плач запитував, що це означає, що він на волі, а Богдана повели в тюрму, його ж розстріляють! Воронюк бачив, що не відчепиться від хлопця й люто гаркнув: «Бо дурний твій брат, я погодився піти в стребки, щоб потім утекти до своїх, а Богдан затявся, герой великий!» — «Врятуй, врятуй мені брата!» — ридав Мирон і простягав затиснуті кулаки до Воронюкового обличчя; «Як я маю це зробити? — примружився зрадник. — Передати йому твою просьбу, щоб він теж у стребки записався?»

Миронова розпука була безмірна, думка про кару смерті для Богдана скаламутила розум, він вимовив «так» і пірнув із цим словом у брудну каламуть, де борсався, тримаючись на плаву, Павло Воронюк, — і збагновіли сині волинські озера, й затихла Лукашева сопілка, Дон Кіхот упав з коня, зламавши списа, обпалені вогнем карпатські смереки стали штурпаками, а на попелищі сидів чорний арідник і лементував утішно: «Є мої кози, є мої кози!»;

Мирон утямив, яке страшне слово вимовив, він відкрив уста, щоб закричати «ні, ні, ні!», та голосу не видобув; з тюремних воріт вийшов офіцер й запитав Воронюка, «што ето за пацан?»; Воронюк не взяв на себе ще одного гріха й знизав плечима: «А звідки я знаю, навіжений якийсь…»; майор Молін гаркнув на Мирона: «Убірайся вон отсюда, скорєй!», — й кивнув Воронюкові, щоб ішов за ним.