Слава ЗСУ!

XI

Біль пригас: шість домовин з убієнними мужами відпливли за небокрай і канули у вічність, а життя, таке байдуже до смерті, силкувалося заполонити світ найскромнішою, проте найвсесильнішою втіхою самого існування на землі… Існування непевного, нестатного, пригніченого, а все ж цікавого через свою неповторність — і незважаючи на те, що день відо дня шугали по місту все нові звістки про лісові бої, про нічні арешти, про те, що тіла вбитих партизанів облавники виставляють біля сільрад для розпізнавання, а матері й батьки, заглушуючи в серцях найстрашніший біль, не признавалися до мертвих синів — і варто було матері заридати, як на її обійстя наскакували червоні опричники, виганяли з хати сім’ю до найменшого пуцьвірінька й везли на товарну станцію, де стояли вагони для вивозу людей в Сибір; і незважаючи теж на скупий переднівок з причини повальних заготівель зерна, на обридливу тарабарщину про щасливе й радісне життя, що виригалося як день, так ніч із радіогавкачів, причеплених до кожного стовпа, й на безперервне вкраплювання більшовицької брехні, що отруювало душі, — незважаючи ні на що, відбувалося навчання в школах, учні брали участь у хорових гуртках, розважалися на міських танцювальних майданчиках, в театрі йшли вистави, й одужалий від тифу красень Василь Симчич грав Петра в «Наталці Полтавці», осиротілий Юрко Сербинський продовжував співати в церковному хорі, й на «Буде ім’я Господнє» дзеленчали від його басових нут дзвони на дзвіниці; професор Штраус зачаровував учнів божественними пасажами з «Інтермеццо», які прославляли красу природи, вчив шибеників слухати дихання українського степу вухами Данилка із «Дитинства» Юрія Яновського, вчувати музику самого сонця в поезіях Павла Тичини й бачити, як загоряється на заході жертовник Богові, й день обсипається, мов мак; у такі хвилини Мирон забував про Богдана, який не знати чи й живе, і про Юлію, зниклу з коханим за межею легального життя, й про себе, залишеного на свободі й ущемленого в лицарській гордості з причин малолітства, забував, — все світове лихоліття переставало для Мирона існувати, коли він переміщався — на уроці або на занятті літературного гуртка — в духовне поле вчителя Штрауса і щораз більше впевнювався в незрадливості свого літературного покликання; він фізично відчував, як дотикається до нього, огортає, овіює, поглинає чар художнього слова; воно, те слово, ставало світлом, яке розсіювало первісну темряву над Мироновим щойно створеним світом; мудрий учитель допомагав йому систематизувати почерпнуті в гімназії знання, а з нових — засмічених більшовицькою облудою, вміти відсівати фальш, гнилизну, непотріб і ховати на дні душі тільки чисте золото правди…

Говорив до нього професор Штраус, вгадавши найпотаємнішу мрію свого учня, — говорив натхненно, і здавалося Миронові, що чує він голос новозавітного пророка.

…Прийде час, і ти спіймаєш крилатого Пегаса, приборкаєш його, і стане він з тобою нерозлучний, мов Росінант із Дон Кіхотом; і як би не виглядав твій кінь, а для тебе він буде найкращий, найздольніший і найпрудкіший, бо — твій; і ти на ньому — найвправніший вершник, і дорога твоя з усіх доріг стане найзаманливіша, а твій лицарський похід — найцікавіший, і найдоблесніші здобудеш перемоги… Хто ж би то міг був переконати хитромудрого ідальго, що їздить він на сухоребрій шкапі, що спис його — надломаний штурпак, що Росінант шкандибає, а не летить стрілою, і що того світу, до якого так уперто прокладає шлях мандрівний лицар, насправді немає? Ніде не побачиш у реальному житті живих героїв роману, драми чи поезії, справжнього антуражу, змальованого на картині, — то тільки уява творця перемінює штурпак на срібну піку, затулу від кагли — на Ахіллів щит, шкапу — на Пегаса, але ж вони, саме вони залишаються вічно живими, а справжні реалії гинуть… І хай сміються дотепні недотепи з наївного Дон Кіхота, спостерігаючи, як він із неймовірними зусиллями долає опір висот, зустрічного вітру, видимі тільки для нього чорториї, глевкоту ґрунту, дике каміння, але таки протоптує перші путівці на необжитих теренах; і не падає на передні ноги Росінант, усвідомивши для себе, що він крилатий Пегас, а на його хребті сидить найхоробріший лицар, котрий бачить у далині не смердючі корчми, а зачаровані замки, в яких живуть могутні велетні; ну і хай здається приземленій черні смішним і беззмістовним твій лицарський похід, хай сіроми за животи беруться від реготу на появу твоєї омріяної Дульсінеї, яка своєю подобою не припала їм до смаку, хай заскорузлі в життєвих буднях домочадці завертають тебе, впертого мандрівника, з дороги, все одно ти втечеш серед ночі з їхньої Ламанчі й далі йтимеш до своєї мети під глузи і свист хулителів, бо інакше чинити не вмітимеш; ти зростешся з Пегасом, немов кентавр, і коли він полетить — летітимеш і ти, а коли впаде — то й ти загинеш: така вже доля митця, а ним стає тільки той, хто хоч раз, немов Дон Кіхот, уздрів за небосхилом звичайного світу казкову країну і сприйняв її за реальну… Вдивися, сину, в чистоту свого горизонту і сягни до нього чистими руками…