Слава ЗСУ!

Вночі майор зайняв іспаську школу під штаб, а вдосвіта вивів дві роти на Камеральний ліс; підрозділи обступили з двох боків лісовий масив, в глибині якого знаходилася лісничівка — місце постою сотні «Сурма»; йти було важко: зледенілий підталий сніг провалювався під ногами, й солдати застрягали в пояс; до лісничівки було вже недалеко, проте тиша, що мертво запала в лісі, насторожувала Моліна: чи то хтось попередив Крука, і сотня передислокувалася? втім майор помітив, як чиясь тінь прошмигнула поміж деревами і зникла, потім з’явилася на галявинці, за якою крізь стовбури дубів просвітлювався критий черепицею дах лісничівки; постать жінки в сірому сардачку знову зникла у виярі; майор кивнув двом солдатам, щоб перейняли зв’язкову — напевне, вона встигла попередити сотню про облаву; солдати побігли за жінкою, а та метлялася узвором поміж деревами, ніби заєць, що заплутує сліди, і віддалялася, та враз пірнула в намет, навислий над яром; солдати витягли із снігової каші зв’язкову — це була Сальомея.

Молін наказав відвести її до штабу, а сам повів облаву вперед; енкаведистів зупинив кулеметний вогонь зі сторожок, що з двох боків охороняли лісничівку, і зрозумів майор, що в них залягли смертники, які давали можливість сотні Крука відступити в Кропивище — на межу з Боднарівкою.

У партизанів, що залягли в сторожках, закінчувалися набої, кулеметні черги ставали все рідшими, а врешті зовсім стихли; тоді права сторожка вибухнула — островерхий дашок злетів у повітря, мов парасоля, і впав на сніг, а з лівої вийшов упівський старшина з піднятими руками…

У приміщенні школи Молін допитав підхорунжого, який прийшов «з повинною»: хто він і як на прізвище полонений; підхорунжий назвав себе й колишнього побратима, а стрілець, прийшовши до пам’яті, вимовив тільки одну фразу: «Я не скажу жодного слова»; на підхорунжого дивитися не мав сили — це було неймовірно, що його так підло зраджено! стрілець усвідомлював, що ніколи вже не вирветься з лап енкаведистів, і все, що залишилося для нього — його власна честь, яку він мусить за будь–яку ціну зберегти;…ми зараз загинемо, — наслухав стрілець під час допиту слова свого командира, мовлені в сторожці, — а я не хочу, не хочу… ми запишемося в стребки і при першій нагоді втечемо до своїх…; ти ніколи не матимеш своїх, зраднику, й сам навіки станеш чужинцем на своїй землі!..; а тоді сталося те, чого ніяк не сподівався стрілець: підхорунжий ударив його кольтом по тімені, а коли очуняв — мав зв’язані руки, і каламутився йому розум від такої страшної зради…

Молін наказав замкнути полонених у шкільному підвалі і привести до нього зв’язкову. Майор аж поступився назад: на нього йшла із закладеними за спину руками чорноволоса зеленоока фурія, в її очах палахкотіли ненависть, гордість і незалежність, вона була гарна, ця жидівська бестія, й водночас страшна, й Молін, не починаючи допиту, почав її гамселити кулаками по голові, далі трутив на підлогу й топтав ногами, а вона не видала й звуку; майор шаленів і заглушував криком власний страх перед жінкою, яка виявилася сильнішою за нього; і знову пройняло майора розпачливе усвідомлення, яке колись вилилося в крамольну тираду: їх здолати неможливо, і цій війні не буде кінця; до того ж Молін катував не українку–націоналістку, а жидівку, й це помножувало його лють; врешті, втомлений, він сів у крісло і віддихуючись запитав скатовану жінку, яка підводилася з долівки й пронизувала майора зеленою ненавистю:

«Ти ж єврейка, жидовка пархата, як ти могла опинитися серед них, як?!» — хрипів майор.

«Ховалася від подібних до тебе лицарів із свастиками на рукавах, котрі так само, як і ти, уміли по–геройськи знущатися над слабшими за себе… — відказала з глумом Сальомея. — Ба ні, не ховалася, я пішла до них з вдячності за врятоване життя… І ще не те: мені хотілося довести собі самій, що й жиди здатні боротися, а не тільки йти на смерть, мов отара… І я довела це!»

Молін розводив руками, неспроможний зрозуміти, як може єврейка виступати проти радянської влади, котра врятувала її націю від неминучої загибелі, при тому ж у Радянському Союзі євреї перебувають у вельми привілейованому стані…

«Неправда це, — заперечила Сальомея, — євреї у вас принижені так само, як і інші нації: протягом віків ми терпіли від москалів чорносотенні погроми, денаціоналізацію, нас примушували соромитися своєї національності — міняти єврейські прізвища на російські чи українські, ви ж, комуністи, знищуєте мою націю не фізично, а морально, надаючи нам слави енкаведистських катів: участь євреїв у «тройках» — то не привілеї, а ганьба! Ви відібрали у нас школи, синагоги, мову, а щонайстрашніше для єврея — віру… Так, я вихрестилася для порятунку, але ж ніхто з українців не забороняє мені сповідувати Мойсеїв закон… Я ненавиджу вас так само, як і фашистів, ви, як і вони, бажаєте тільки простору, щоб панувати над світом, і самі не знаєте, що робити з награбованим добром — ви навіть не вмієте з нього скористатися… Ви такі самі дикуни, як і гітлерівці, — винищуєте не лише окремих людей, а цілі народи не за провини, а за диявольським планом очищення територій від автохтонів. Ви депортували татар з Криму, виселили чеченів, вивозите українців у Сибір, ви страшніші за щурів і сарану, і тому я ненавиджу вас!»