Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

Онуфрій запобігливо заглядав майорові в очі й чекав його повелінь, готовий безвідмовно їх виконати, бо тільки покора й вірна служба панові можуть врятувати йому життя й достаток, якого власними руками доробився, — диви, все село ходить у кожухах його вичинки, а на Сакатурі виросло багате обійстя, за що він, перший ґазда, честь має від людей… Гей, та бо ту честь переміг тверезий розсудок, коли його обрали старостою, й відповідальність за все, що діється у двох сусідніх селах, лягла на нього: люди ніби здуріли — самостійну Україну проголосили за Прутом, а то й дурному втямку, що ту Повстанську республіку як не нині, то завтра зітруть, і сліду від неї не залишиться, а жити треба, головою стіни не розвалиш, і за яку псову маму має він, чинбар Онуфрій, на білих ведмедів полювати; староста довго думав, а виходу з найтяжчої біди, яка доконче впаде покарою на село за ману свободи, не знаходив, то заховав господарську честь у пазуху й заявився в коломийське НКВД; майор Молін великодушно пообіцяв добровільному сексотові безпеку й мав від старости вичерпний вивід про військові сили УПА, які контролювали Боднарівку; тепер Онуфрій заглядав в очі начальникові, мовчки нагадуючи йому, щоб не забув про винагороду, нічого особливого він не просить — най лиш ніхто його не чіпає; майор на Онуфрієве плазування не зважав, він звелів йому зігнати на толоку всіх ґаздів, які мають коней і фіри, мовляв — для форшпану, і хай староста теж виїде на толоку своїми кіньми.

Вози рипіли, коні іржали; люди замикалися в хатах, ніби це могло їх врятувати; несподівано для Моліна із кропивиського городища вдарила вогнем на Сталащукову гору сотня Гонти, бій тривав недовго, й здесятковані партизани відступили, всіявши трупом схил гори. Молін мав уже притичину для помсти, й першою спалахнула Сталащукова хата; колись на цій горі на Юрія, а теж на Купала завжди горіли тихі вогні — тепер полум’я досягнуло неба; опричники розбіглися по селу, вони виливали на стріхи бензин з каністр й підпалювали факелами — навкола Боднарівки утворилося вогненне коло.

А мольфара Івана давно вже не було, й червона буря безкарно увірвалася на Босню й Вулицю, поливала центр села свинцевим градом, освічувала вогнем, затуманювала чорним димом; мешканці покидали хати, виводили старих і калік, дітей виносили й ховалися в ярах, мочулах та ізворах; облава звужувалася кільцем і замикалася навкола толоки; ординці гнали ясир; горіла церква й хрести вугліли на цвинтарі, мертві вставали з гробів і благали в Бога порятунку; лютий Чорногор порвав ланцюги, в які його навіки закував колись народ силою ворожбитного слова; жодного мольфара не залишилося нині на світі, й нікому було прогнати ворога за темні ліси, за чорні бори, туди, де кури недопівають, собаки недогавкують, голосу християнського не чути; до кого вогонь ще не добрався, той кидав у печі великодні писанки і свячену шутку; ті кволі димки не лякали Чорногора, й виганяв він з палаючих хат домовиків, щоб на обжиті місця більше ніколи не верталися, й щоб вічно тут зяяла пустка; розкований чужинцями злий демон впав на село смерчем, і вже горів Федорів сад разом із пасікою, зайнявся теж учителів будинок, й криниця, крита ґонтом, спалахнула — перегорів валок й відро упало на дно, видавши останній дзвін; і летить Чорногор хижим яструбом, чорним круком, біжить диким вепром, голодним вовком, повзе отруйною змією; женуть ординці на толоку вчителя Шинкарука й паню Марію, а тоді плач у юрбі стихає, люди оточують їх, простягають руки, й проквилюють «мене за що, мене за що?», Фросина руки ламає «таж мого чоловіка німці вбили, за що ж мене?», селяни німо просять в учителя поради, бо порятунку не випросить тепер ніхто і в Бога; обличчя вчителя на мить просвітлюється від щастя, що селяни йому вірять й хочуть вислухати його останню науку, й мовить учитель:

«Заспокойтеся, люди добрі, Матір Божа з нами, й диявол зійде з нашої землі. Ми ще повернемось, а я завжди буду разом із вами».

Витягнулися валкою один за одним вози, ординці заштовхують у васаги людей, утрамбовують, немов дрова, шпурляють у полудрабки дітей і калік; староста Онуфрій стоїть обіч біля свого воза, бо на це заслужив, і господарка його вціліла на Сакатурі…

Валка врешті спорядилася, на кожному возі — по два озброєних конвойних, а попереду фірман: свій своїх і себе самого везе в ясир, і подумав Шинкарук, що це останнє нашестя орди на Україну, бо такого насильства не зазнавав народ ні за монголів, ні за турків, ні за татар — терор сам себе зжирає, мов чума; а коли пролунала команда майора Моліна «вперьод!», моторошний плач, не плач, а виття — так кричить смертельно зранений олень — злетів у піднебесся і ціпенів там, і ламався, і хрустів, і спадав градом на дно землі.

Попередня
-= 93 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар