Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

…А Юзьо, звісно, не знав нічого; він Великодної п’ятниці зайняв п’ятьох сусідських корів у ліс, а вони, минаючи Язвини, побігли просікою на Лази, що біля Волового, бо звідали там добру пашу; Юзьо наздогнав корів на леваді й перерахував їх, вдаривши кожну по хребті призначеним для неї патиком; переконавшись, що жодна не загубилася, заспівав страсну херувимську піснь: «Претерпівий за нас страсті, Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй, помилуй, помилуй нас!» — і яким то чуттям утямив блаженний, що саме нині треба випрошувати в Бога спасіння, бо ж день прецінь був теплий, ясний і сумирний, і в передчутті великого празнества дихала земля пахощами і спокоєм; Юзьова піснь вмить обірвалася: він запримітив, як на лінії від Глибокого мосту над Березівкою аж до запущеного дідицького фільварку на Воловому постала стіна озброєних людей з автоматами «до бою»; маленькі, мов макові стебла, постаті щораз то більшали, розпрямлялися, і перші кулі, ніби люті ґедзі, просвистіли мимо Юзьових вух, й аж потім він почув постріли; Юзьо сполошився, а корови розбрелися на Лазах, й зібрати їх умить був неспроможний, а що не мав права вертатися додому без маржини — вдався до свого останнього способу, який діяв на худобу непомильно: три патики заклав за пояс, а двома заграв, як на скрипці, й висока, аж зривалася, нікому не відома мелодія залунала над Лазами і Воловим; солдати, які все ближче підступали до пасовиська, зупинились, наслухаючи, хто посилав сигнал партизанам: таж цей пастух, то бандерівський розвідник!; корови теж почули Юзьову тривожну нуту, вийшли на просіку й покірно побрели одна за одною вбік Язвин; Юзьо натиснув на вуха капелюха і, незважаючи на постріли й вигуки «стой, стой!», побіг за худобою, зрозумівши, що позаду, не знати за яку провину, женеться за ним смерть; нарешті мусив зупинитися, бо загородили йому дорогу солдати, вони кричали, наставляючи автомати: «Бандьора, розвідник»; Юзя огорнув такий самий страх, як тоді, коли зустрів у Язвинах Йосипа Кобацького, та втікати не було куди, а пояснити напасникам, хто він, не вмів — лише співати, а пісня з горла ніяк не видобувалася; цієї хвилини Юзьо згадав про останній порятунок, він зняв капелюха й вийняв із–за обвідки просяклий потом папірець, який колись допоміг йому перейти всю Європу від Ельби аж до Березівки цілим і неушкодженим; той рятівний документ він простягнув офіцерові, що стояв перед ним лице до лиця й обдавав його лютим дихом; офіцер глянув на заповнений німецьким текстом аусвайс із фотографією Юзя і з криком «фашистський шпигун!» вистрелив пастухові в груди; Юзьо якусь мить дивився здивовано майорові в очі, не розуміючи, чому папірець, який вивів його з чужих країв, спричинився до смерті на рідній землі; він упав горілиць і згасаючими очима запитував у неба, навіщо Господь вчинив такий несправедливий допуст, і хто віднині прославлятиме його в цьому краю похвальними антифонами й акафістами…

Майор Молін дивився із Сталащукової гори крізь бінокль на Боднарівку й супроти власної волі любувався селом — розкиданим по царинах, захованим у виярах, утопленим в садах, крізь які прозирали на світ Божий комини, плетені з верболозу, білі стіни й причілки ґонтових дахів і стріх — то були фрагменти великого цілого, яке не піддавалося сприйняттю; село здавалося несправжнім, ефемерним — таким, що тільки один раз з’являється перед очима й більше не існує, хіба що в пам’яті; воно й щезне сьогодні, подумав майор Молін, й підступні п’явки жалю присмоктувалися до його свідомості, бо ніхто й ніщо вже не врятує цього дива, — назавтра тут буде пустка, й тільки собаки завиють й ревітиме худоба, і жодної білої стіни, жодної чорної стріхи — зостануться лише попелища. Майор розумів абсурдність акції, яка має нині звершитися в Боднарівці, і йому була потрібна хоча б зачіпка для помсти; розвідники повернулися з села й доповіли, що партизани покинули Боднарівку; майорів жаль умить витіснився злобою: подібні упівські маневри йому добре відомі — звісно, сотні село покинули, та зачаїлися в засідках, нині пошкодуєш селян, а завтра вони знову приймуть до себе банду; цей розсадник бунту мусить бути знищений!; майор розбуджував у собі звіра, й запах першої пролитої крові роздував хижакові ніздрі; Молін прагнув відплати за чисто людське почуття жалю, яке щойно його торкнулося, за свій страх перед нездоланністю повсталих, за їхнє сповідування святих ідеалів й за те, що власних не мав, за смерть лейтенанта Шкрупили, за боягузтво Болідова, за помсту Павла Воронюка, який не хотів умерти зрадником, — цей народ не піддається ні залякуванням, ні обіцянкам, ні провокаціям, його можна тільки знищити!; майор заховав бінокль до футляра й звелів привести сільського старосту–чинбаря Онуфрія із Сакатури.

Попередня
-= 92 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар