Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Вогненні стовпи

«Ви теж вірите в це, пане Іване?» — повернув до Буркута голову Шинкарук.

«Вірю, пане вчителю… Терор — як чума: зупинити її неможливо ніякими способами — всі гинуть разом з лікарями й гробокопачами доти, поки пошесть не досягне кризової точки й сама себе зжере… Я впевнений: якщо большевизм не впаде від зовнішнього удару, то згине від внутрішнього вичерпання злої сили».

Перед світанком попрощалися.

«Ми ще повернемося — і я, і Богдан, — втішала батьків Юлія. — Хай би лише доля оберігала Мирона: в нього своє призначення».

Й пішли. Шинкарук і пані Марія стояли навпроти вікна й дивилися, як із світанкової імли проступають контури Шпаєвської гори із стовпцем кам’яної фігури, що знову з’явилася на чолопку; до неї підходять дві постаті, зупиняються на хвилину, а потім розчиняються у помаранчевому меві; в учителя течуть рівчаками зморшок сльози — він плаче останній раз в житті.

Іван і Юля стояли на вершині Шпаєва біля статуї: печальна жінка впала на коліна, схопивши голову в руки, й ридала в несусвітньому горі, а може, молилася за порятунок найкращого в світі села.

Іван спитав у Юлії:

«Звідки взялася тут ця фігура, хто її поставив на безлюдді?»

«Жива вона, — промовила Юлія. — У передчутті лиха знову прийшла сюди зі своєю печаллю…»

Одна за одною проходили улоговиною попри Шпаєвську гору сотні імені Богуна і «Сурма» й зникали в Матіївському лісі; Буркут з Юлею подалися слідом за ними.

Мовчали. Перегодом Юлія спитала:

«Про що думаєш, Іване?»

«Про те, що я не вбив іще Болідова. Доки живі я і він — доти наша війна не закінчиться. Колись один із нас загине, й тоді переможець стане володарем краю. Я мушу вбити Болідова!»

Боднарівка прокидалася; вдарилося відро об скло води у вчителевій криниці, знайомий дзвін сповістив село про народження нового дня, й люди прислухалися, чи не загомонить, як єдина розрада, Юзьова пісня. Та Юзьо мовчав: починався страсний тиждень.



XVI


У Боднарівці знали всі, крім Юзя, що у Великодну п’ятницю впаде на село облава: в четвер Василь Маланюк звелів старості Онуфрієві з Сакатури скликати до Гаврилишиної стодоли людей на сход; чинбар надувався і приндився — йому сподобалося старшувати в селі, й селяни давно вже перемовлялися позаочі, мовляв, — нема то як був Федір Юлинин, той умів і старому й малому добре слово сказати; Василь закликав розтривожений люд до спокою, бо великий галас знявся на толоці, коли стало відомо, що дві сотні полишили село, і тільки одна залишилася на постої біля Кропивищ: а ми що, з вилами та косами підемо на большевиків?; тоді чинбар Онуфрій сказав таке, що нікому й на язик не могло б навернутися: «Побавилися трохи в державу та й доста, не треба було того цуресу й розпочинати, як маєте нині давати гоцадрала, — беріться, люди, до роботи, большевики трудящих шанують і ніц вам не зроблять, а цю онучу, — показав на синьо–жовтий прапор, що лопотів над стодолою, — скиньте й порвіть, настане в селі спокій, весь край давно прийшов із совітами до згоди, лишень ми… ти ж, Василю, зментрожив село, а сам збираєшся втікати!»; «Я нікуди зі села не йду! — волав Маланюк до народу. — Залишаюся із своєю чотою на Пиконеві, і що буде вам — те й мені…»

«А що буде нам?» — пискнув з гурту жіночий голос, і підхопив його староста: «Нам від того легше не стане, як ти здохнеш!» Ці Онуфрієві слова обурили люд, котрий щойно ладен був підтримати старосту: піднявся гармидер і крик, бо не могли селяни втямкувати, як і коли перекабатився Онуфрій із Сакатури, ади, готовий чимчикувати за Прут і там поклони бити перед пайдьошниками; а Онуфрій наче відчув за собою силу, яку давно визирав, лиш не мав відваги до цього признатися, він підійшов до стодоли, взявся обома руками за жердку, на якій висів прапор, зламав її, зірвав полотнище й почав шматувати; люди отямилися від мани, яку спочатку наслав на них староста, й глумитися над прапором не дали: жінки штовхали Онуфрія в груди й добиралися до сивих патлів, що спадали з–під бриля на плечі; Василь прискочив до святотатця й схопив його за оборки киптаря: «Ти що робиш, московський запроданцю?!» — і зрозумів тепер чотар: про все, що відбувалося в селі, доносив у Коломию Онуфрій, адже від нього дізналося село, що в п’ятницю прийде облава; Маланюк вийняв револьвер, Онуфрій вирвався і заховався за людей, а далі потупотів униз й біля вільшаника, що кучерявився над калабанями, спинився й потряс кулаком, гукаючи: «Ти мені тепер зробиш те, що заєць кобилі!»; Василь згорнув прапор, заховав його за кітель й поквапився на Пиконів; люди розходилися, тривожно перемовляючись, і ще не встигли розійтись, як побачили Василя, що скакав конем на кропивиське городище, де стояла сотня Гонти.

Попередня
-= 91 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар