Слава ЗСУ!

Гупотять попереду стрільці лісовими тунелями, які виведуть їх на Цуцулин, звідки недалеко до Пиконева, позаду тягнуть кулеметники свої «максими», вони наздоганяють Буркута й доповідають йому, що енкаведисти несподівано повернули на Семаківці — щось там у них трапилося, чомусь спалахнула серед пайдьошників стрілянина, й солдати понесли вбитого офіцера до свого обозу — так ось чому вони перестали переслідувати партизанів; Буркут не може вгадати, що за веремія зайшла у ворожому стані, та досить того, що якась притичина дала час для відступу; отож сотня Богуна відпочине на Пиконеві, а потім із «Сурмою» вирушить через Шпаєве на Шешори, й на неприступних скалах над Пістинькою партизани займуть оборону й загородять дорогу на Космач; упівська розвідка встановила, що акція Моліна розпочнеться у Великодну п’ятницю: підрозділи майора мають оточити Боднарівку від Волового через Сталащукову гору аж до Коростів, й тоді сотня Гонти вдарить большевикам у спину з кропивиського городища.

«Буде гаряче, — сказав Іван до Юлії, — і ти залишишся в батьків». Юлія непорозуміло глянула на Буркута, однак промовчала, сказала тільки: «Ми завтра до них зайдемо» й, даючи Буркутові зрозуміти, що далі вести цієї розмови не хоче, заговорила про інше.

…чому ти вбив його, адже він ішов до нас з повинною; ти ж не знаєш, кого я вбив — то був Воронюк, який віддав твого брата в руки Моліна, й Богдан сидить у тюрмі, чи ж то я мав приймати зрадника назад у наше військо й пробачати йому найтяжчий злочин?; я не знала, що Богдан…; тільки не розпачай, все відбувається так, як має відбуватися на війні…

Василь Маланюк зустрів сотню Богуна на пиконівській галявині, стрільці розкладали намети. Василь приймав від Буркута розпорядження.

«Післязавтра вирушаємо за Шпаєве, й твоя чота з нами», — сказав Буркут, та Маланюк промовчав, потім узяв Івана за плече, завів до хати й показав на постіль: біла голівка насилу відірвалася від подушки й пірнула, зів’янувши, в мережаний напірник, а великі голубі очі тривожно дивилися на Буркута й благали, щоб не забирав від неї Василя; він потім до вас прийде, говорила поглядом, я довго його не затримаю; медове волосся розсипалося по ліжнику й на чілці рівно розділилося. Наталка водно чесалася, заплітала та розплітала косу — до останньої миті хотіла бути гарною для Василя; бліде, мов бібулка, личко на щоках запалося, і вся врода, яку мала, перелилася в очі; Наталка переводила їх з Василя на Буркута й зачаровувала — щоб не осамотнили її; почекайте ще трохи, — вже долинають з Язвин приязні голоси Оксани і Софії, вони кличуть мене до свого гурту, і я скоро піду до них, вже хочу йти, та ще дрібка життя теплиться в серці й не пускає…

«Вуйку Василю, — прошепотіла з тим, ще дівочим пошанівком, як тоді, коли вперше пізнала його на моховій галявині, — скажіть, що не покинете мене», — і стихла, сказані слова були останніми, більше для мови сили не мала, й глянув Маланюк на Буркута.

«Ви йдіть, а я її не залишу… Якщо допоможе Господь — потім до вас доберуся. Буду при ній до останку, погляньте: це все, що я любив на цьому світі… І ще маю думку: люди по–різному метикують: одні бояться, що через нас спалять село, а інші — що підемо, й хто їх оборонить? Я тутешній і повинен із своєю чотою залишитися в селі».

Ніщо нікого вже не засмучувало, ніщо і не втішало; усе, принесене життям, сприймалося як належне, й ця рівновага була джерелом людської витримки: провалля горя і скороминущі втіхи виснажили душі й залишили в них спузу приреченості й збайдужіння, серця взялися кременем із затаєними в ньому іскрами надії — можливо, спалахнуть вони колись вогнем, якщо не спопелить їх туск; пані Марія тихо зойкнула, коли до хати зайшли Юлія й Іван; Шинкарук кинувся до доньки й міцно, до болю, притиснув її голову до своїх грудей, і так вони довго стояли, боячись розімкнути обійми, відчуваючи, що вдруге таке щастя не повториться; «шутка б’є, не я б’ю, від нині за тиждень Великдень!» — проказала, всміхнувшись, Юлія і гілку верби з жовтими котиками поклала на стіл.

«Ти залишишся дома?» — без крихти надії спитала мати.

«Моє життя лише з ним, мамо, й інакшого я не хочу… І що з того, якби й залишилася: хто може нині вгадати, де безпечніше, а з Іваном мені нічого не страшно… І як би я жила без нього — лише з мріями і патріотичним фразерством?»

«Не треба про це більше, — сказав батько. — Такий час, що не ми керуємо собою, а доля нами… Я лише думаю про марно втрачені життя…»

«Ніщо не пропадає марно, татку, — відказала Юлія. — На нашій крові проросте незалежність України, й це станеться ще за життя нашого покоління».