Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

Лейтенант Шкрупила повів свої підрозділи на Троєччину, й коли військо дійшло до узлісся, з темені діброви назустріч облаві виступила сотня імені Богуна, й супроти двох рот, що насувалися півколом, виглядає вона малою жменькою, яку без особливих труднощів затиснуть у кільце енкаведисти, тож партизани були готові до відступу через Цуцулин на Пиконів, де отаборилася сотня імені Гонти, що перемістилася з гір у язвинівську западину; Буркут наказав кулеметникам лягти за «максими», щоб прикрити відхід сотні; набоїв у партизанів було вдосталь, і свинцева злива поклала долі облавників, не даючи їм підвестися до наступу; бій тривав безконечно довго, й Шкрупила наказав вивести на передній край батальйон стребків.

Різношерста юрба одягнутих у сардаки, кептарі й гачі ненавчених селюків, з яких не всі вміли закладати в автомати диски, були підняті, й жах спотворив обличчя парубків, бо зрозуміли, що їх посилають на вірну смерть; почулися схлипи, зойки, хтось уголос молився; позаду хрипів голос Шкрупили «вперьод, вперьод, йоб вашу мать!»; над головами стребків свистіли кулі, послані з обох боків, порятунку чекати було нізвідкіль, й хлопці підводилися із землі; хто ж вони, ця потороч, думав Павло Воронюк, косуючи очима на кумпанію, серед якої довелося йому опинитись, і як це так сталося, що я, вишколений у старшинській школі «Олені», підхорунжий УПА, знаходжуся серед злодіїв, мародерів і дезертирів, і що мені тепер діяти — стріляти у своїх?; Воронюк з огидою дивився на заслинених й засльозених парубків, що вставали й знову падали долі, він проклинав себе за малодухість у Камеральному лісі — але ж таки врятував себе й Богдана від неминучої смерті, й обидва ми живі, живі!; а може б я… та хто мені повірить, якщо й перебіжу, як поясню своїм, чому пішов у стребки; Павло відчув на шиї холодний дотик петлі й розстібнув комір гімнастерки; та враз він таки схопився й рвучко подався вперед, залишаючи банду стребків позаду; «ти куда, стой, вернісь!» — почувся крик Шкрупили, та Павло вже вернутися не міг — краще загинути, ніж жити серед цієї сірої зграї зрадників і кретинів; Воронюк щодуху побіг вперед з піднятим над головою автоматом і волав до партизанів, що залягли за кулеметами: «Браття, простіть, рятуйте, я ваш!»; Буркут пильно приглядався до перебіжчика, а коли той допадав уже до лісу й можна було розгледіти його обличчя, вистрелив у стребка, й одночасно пролунали постріли з боку облавників: карали Воронюка за зраду чужі й свої; в цю мить згадалися Павлові слова Богдана Шинкарука, мовлені в лісничівській сторожці: «Ти навіки станеш чужинцем на своїй землі!»; смертельно поранений, він упав і слухав, як стихає у грудях серце, й жадав помсти за свою ганьбу; стребки бігли до стіни лісу й падали, скошені кулеметними чергами; стрілянина врешті стихла, й тоді піднялися енкаведистські роти, Шкрупила скомандував до наступу, й вичікував, поки останній солдат його мине; партизани відступили й зникли в гущавині лісу; роти розділилися й побігли за ними навперейми; Шкрупила врешті зупинив солдатів, які заходили в пастку, оголосив відбій; на землі лежали трупи стребків — не зважав на них, він зосереджував сили, щоб увійти в Трійцю і стати там гарнізоном; мимохіть згадав про стребка Воронюка, якому ніколи не довіряв і тримав його завжди біля себе: «перебігав до своїх, гад, а вони його… і по заслузі!» — і цієї саме миті, коли думав про Воронюка, зустрівся з його очима: стребок лежав на землі й дивився на лейтенанта із згасаючою ненавистю; Павло з останніх сил звівся на лікті, дуло автомата ніби само собою наставилося на Шкрупилу; Воронюк натиснув на гашетку і розрядив весь диск.



XV


Бій тривав від ранку до полудня, і стихла враз темна діброва, поринувши в правічний спокій, ніби ніхто ніколи й не порушував його; столітні дуби понуро стояли, з докором дивлячись на людей, які обрали собі лісовий затишок для кривавого герцю, забувши про найсвітліше свято Примирення, що мало настати за тиждень; на галявинах жевріли густо всипані жовтими котиками кущі великодних верб, немов згасаючі ватрища, й прошепотіла Юлія ритуальну примівку «шутка б’є, не я б’ю, віднині за тиждень Великдень»; вона йшла поруч з Іваном у стрілецькому вбранні й думала про домашній великодний стіл, що пахнув крутими яйцями і хроном, а паска, уквітчана бароковими качуриками, висока, мов капличка, пишалася на столі поміж найдобірніших страв і тарелів, вивершених космацькими писанками, а зелений барвінок з синіми чашечками цвіту покривав краями сніжно–білу скатертину; за великодним столом стоїть батько з просвітленим, немов перед причастям, обличчям, поруч нього мати схилила голову в побожному екстазі; навпроти батьків — два хлопчики у вишиваних сорочках, а вона, Юлія, у малиновій блузочці цвіте поміж братами, немов тюльпан на квітнику серед гвоздик, й після молитви урочисто мовить батько «Христос воскрес!», дозволяючи родині входити в оновлений великим святом час ще кращою, добрішою, дорослішою, — й так з року в рік, і виростають діти, а батькам ввижається їхня добра доля, й вони моляться за їхнє щастя; — яке ж нині те щастя, а зовсім не таке, як уявлялося колись, сьогодні воно перемінилось у надію — і мовчать дзвони на дзвіницях біля опустілих церков, позападалися під землю святі собори, як та церква на Пиконеві, що за монгольської навали сховалася у багновищі під торф’яним кожухом, і, може, тільки вона одна виживе, бо на землі сваволить диявол, і вирине храм колись з підземних тіснин у своїй непорочній чистоті; щастя нині лише в надії на те, що людська кров не пролита марно; за тиждень батько з матір’ю стануть, осиротілі, за великодним столом й заворожуватимуть три порожні дитячі крісла й будуть вірити…

Попередня
-= 89 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар