Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогнепал

ВОГНЕПАЛ

(оповідання)

Всі персонажі є вигаданими, та будь-який збіг з реально живими або померлими людьми випадковий.

• Ну ти й сцикло! – задумливо процідив Сергій, спрямувавши розфокусований погляд в напрямку телерадіокомунікаційної вежі, що здіймалась над верхівками лісосмуги за селом. Сказав так, ніби цей образливий висновок не стосувався Юрка, що сидів навприсядки поруч, упершись ліктями в коліна та понуривши голову над зімкнутим колом рук. Юрко також здавався відчуженим, заглибленим у власні думки.

• Сам сцикло – не змінюючи пози відповів врешті він, машинально та без будь-якої фізіологічної потреби потягнувшись за сигаретою в нагрудну кишеню своєї сорочки військового зразка, вицвілої від сонця і численного прання.

День був у ро́зпалі, червневе сонце шкварило несамовито і на сільській вулиці о цій порі нікого не було видно. Вони сиділи на подвір’ї у Юрка під старою абрикосою зі спиляною внизу гілкою, на «культі» якої іржавіло дитяче сидіння з кріпленням для рами велосипеда.

Мова йшла про Марію Прокопівну, чи, як її нерідко називали поза-очі, - бабу Маньку, що жила на одній вулиці з Юрком. Кілька років тому вона поховала свого чоловіка, діда Павла, а її єдина донька ще за радянських часів виїхала десь до Росії і останніми роками взагалі не давала про себе знати.

Тож баба Манька жила одна.

А ще в неї був «ствол». Принаймні, мав бути. Свого часу дід Павло був заядлим мисливцем і, як говорили подекуди, крім зареєстрованої рушниці мав «під стріхою» ще дещо: якусь вогнепальну зброю, - військову гвинтівку, абощо; щось таке, що ніяк не підлягало офіційній реєстрації і невідь-звідки зберігалося у діда…

Незадовго до своєї смерті дід Павло продав свою мисливську «берданку», бо вже був досить старим. Після похорону в його лахах знайшли поіржавілі бляшані банки з мисливським порохом, капсулі «жевело», гільзи з пожовклого картону, саморобний дріб і ще тьма-тьмуща іншого начиння. Ніякої зброї знайдено не було, і це чомусь сприяло ще більшій впевненості в тому, що вона й досі надійно схована в будинку старої.

Заволодіння нею було спільною метою Сергія та Юрка.

Достеменно хлопці й самі не знали, навіщо воно їм потрібне. Безумовних намірів ставати на шлях професійних розбійників в них не було, хоч як і не вабив ореол оспіваних у шансоні відчайдух. Зброя асоціювалася з невловимим відчуттям «крутості», тоді як реальні життєві орієнтири мали бляклі і розмиті обриси: зараз - школа, потім - «бурса», армія… А далі що? Одруження… Діти… Ненависна робота за копійки… Злидні. Повторювати долю батьків, які все життя тяжко працювали, витягуючись задля більш-менш прийнятного існування, - бажання не було.

Курити не хотілося. Юрко це зрозумів після першої ж затяжки. Утримуючи цигарку між брудними пальцями правиці, він опустив голову ще нижче, уперся лобом в складені передпліччя, та крізь зуби став спльовувати собі під ноги дрібні цівки слини.

• Собаки немає. В хаті крім баби – нікого. Баба – глуха! Що тут ще можна думати? До того ж, хто заявить, якщо «ружжо» не має дозволу? Це ж як на себе заявити! – не вгавав Сергій.

• А ти ніби знаєш, де воно сховане? – відповів запитанням Юрко, вперше за цей час піднявши голову і повернувшись обличчям до Сергія. Під його ногами окремі бульки невтопленої в пилюку слини стали зливатися в калюжку, перш ніж він щиглем пожбурив недопалок за паркан.

Попередня
-= 1 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!