Слава ЗСУ!

• А що там шукати...

Будинок Марії Прокопівни сінником був розділений на дві частини. Вхід з лівого боку вів до житлової частини де й мешкала стара. За дверима праворуч знаходилось господарське приміщення в якому, крім іншого, був вхід до комори з малесеньким віконечком під самою стелею. Зі слів Сергія, саме ця частина будинку була дуже захаращена різноманітними речами, більшість з яких давно вийшли з ужитку. Скоріше за все, зброя знаходиться десь там. Насамкінець, в сіннику на стелі є ляда на горище і хто зна’, які там скарби можуть зберігатися…

Однак, Юрко все це знав не гірше за Сергія, а можливо навіть і краще, бо бував вдома у старої не лише під час періодичних відвідин, коли школярів направляли до одиноких пенсіонерів допомагати з заготовкою дров чи копанням картоплі. Як не як, він жив з нею майже по сусідству і знав її з самого малечку. Юрко згадав духмяні пиріжки з маком, якими в дитинстві його інколи пригощала бабця. Ніколи і ніде він більше не бачив такої кількості перетертого в макітрі смаколику!

І тут йому дійшло, що́ саме так його гризе. Баба Манька була уособленням його безтурботного дитинства, світлим якорем, за який чіпляється пам'ять у спогадах про минуле. І незважаючи на прагнення бути крутим, він не бажав зла старій, що доживала свій вік на самоті.

Юркові було жаль її… Її і трішки себе, за те що змушений прощатися з дитинством і робити цей складний і неприємний вибір.

Та здавалося, що вибір вже зроблено. Юрко не знаходив можливості уникнення ганебного проступку і збереження душевної рівноваги. Усвідомлення цього навіювало відчуття якоїсь приреченості.

• А якщо вона прокинеться? – Юрко ніби намагався почути вичерпні аргументи на користь необхідності вчиняти крадіжку, так, щоб хоча б у своїх власних очах мати формальне виправдання тому, що́ має статися; переконати себе у відсутності можливості діяти інакше і вимушеності «вмити руки», знявши тим самим з себе тягар відповідальності та поклавшись на сліпу волю обставин.

• Ой, він баби старої злякався! – Сергій взагалі не відчував гризот свого друга і перейшов на жартівливий тон удаючи вимову малої дитини.

На мить очі Юрка спалахнули гнівом, а губи стиснулись в тонку нитку.

• А хоча, - твоя правда, - різко змінив тон Сергій. – Треба відразу все робити правильно і прораховувати всі можливі варіанти. Дивись: по-перше, - баба рано лягає спати. Знову ж таки, - вона глуха. Тому, скажімо, опівночі нам точно нічого не загрожує. Якщо ж вона якимсь чином нас «запа́лить», - Сергій розвів руки і, не зводячи з Юрка виряченого погляду, повільно похитав головою з боку-в-бік (ніби: чуваче, - я навіть і не знаю за яких обставин таке взагалі може трапитись), - ми швиденько назад у вікно і бувай, як знали. Ну справді! Не буде ж вона за нами бігати? А от щоб вона не змогла потім на нас вказати, - ми будемо в масках.

Юрко запитально поглянув на друга.

• Ну, там… Панчохи одягають на голову. Можна також дірочки в «підарці» вирізати. Для очей. Та будь-що, головне, щоб не було видно обличчя! А там… Ні, ну серйозно, що нам стара зробить?!!

Сергій не вгавав, а Юрко зрештою вийшов із заціпеніння і тепер всім своїм поглядом був звернутий до співрозмовника. Він дивився в його палаючі очі, на його руки, що жестикулювали не знаючи спочину; на мить відводив погляд йому за спину, ніби усвідомлюючи й зва́жуючи почуте, та щоразу виринав з власних думок до слів, що ніби були зірвані з його власних уст.