Слава ЗСУ!

– Ох, – стомлено витис із себе Володимир, згадуючи, скільки з’їв за минулий вечір-ранок. – Поїмо – і на трасу. Почав длубати виделкою вміст тарілки, поступово переконуючись у справедливості вислову: «Апетит з’явиться, коли почнеш їсти». Після пізнього сніданку – раннього обіду вони з сестрою ще якийсь час готували лижі, шукали потрібне взуття й одяг. Тож вибралися на гірки через кілька годин.

***

Новорічна корпоративна вечірка компанії «Грізлі» була просто грандіозною. Олексій Іванович не пошкодував коштів. Усе проходило в одному з найкращих клубів столиці. Запросили кілька популярних музичних гуртів і виконавців, організували спеціальну шоу-програму. Одне слово, все як має бути.

На корпоратив покликали весь керівний склад компанії, впливових друзів і знайомих директора – до сотні осіб. Олексій походжав між гостей, обмінюючись вітаннями, знайомлячи їх одне з одним. Це йому досить швидко набридло і він передоручив почесну місію начальнику відділу контролю якості продукції Віктору Дем’яновичу. Сам же влаштувався за столиком у куточку залу з супутницею Машею. Віктор був людиною надійною (наскільки Олексій узагалі довіряв людям), кілька разів брав участь у деяких «оборудках» компанії і, врешті-решт, ніколи й ні в чому не суперечив шефу.

Маша – така собі білявочка з ногами аж до плечей, мигдалевидними хижими очицями, товстим шаром макіяжу та бюстом, яким був би задоволений найвибагливіший представник сильної статі. Одним словом, майже класична фотомодель, яка за кошти татка і коханців з’являлася час від часу на сторінках різних глянцевих журналів. Вона сиділа навпроти Олексія Івановича і, лукаво мружачись, палила цигарку. На її шийці спочивало кольє – подарунок директора. Олексій вподобав дівчину за небагатослівність і певну «легкість» у спілкуванні. Навіть за якусь дрібну блискучу

«брязкалку» її легко було захопити і повністю собі підпорядкувати. А ще Машка, як називав її Олексій Іванович, – справжня світська левиця.

Годинник пробив дванадцяту. Всі підняли келихи й випили шампанського, вкотре привітавши одне одного зі святом, продовжили гулянку. Ось тільки Олексій відчував, що все ніби штучно, якось трохи натягнуто – багато всіляких яскравих блискіток, а от справжнього свята так і немає. Мабуть, тому пив усе більше й більше і так само все більше дратувався.

– Слухай, е-е, Машко, от скажи… як тобі свято? – вдавано весело запитав, свердлячи дівчину вже трохи каламутними від алкоголю очима. – О, просто супер, як по телевізору показують, – вона струсила попіл з цигарки в попільничку. – Коктейлі – просто відпад! – У-у, гм-м, – Олексій задумався: «А й справді, що я хотів від неї почути?» – Машко, а от скажи… От ти мене справді кохаєш, чи так, поки гроші є – доти тусуєшся? Білявка млосно посміхнулася та, роздавивши недопалок, примхливо склала нафарбовані губки:

– Звісно, люблю… і твої гроші теж… – А якби я без грошей був, любила б? – Як без грошей? Зовсім? – вона закліпала очима, ніби сполохана пташка. – Ну-у, от зовсім… – Навряд. Як би ми з тобою зустрічались? Я ж тусуюсь тільки в кращих клубах, з реальними пацанами, а без грошей – сам розумієш. Та й жити ж якось треба… Чи ти пропонуєш працювати й тебе спонсорувати? – резонно зауважила. «От шльондра», – відпив коктейль Олексій і насупився.

– Усе з тобою зрозуміло, Машко, – директор сердито наколов виделкою креветку з салату. – Що зрозуміло? – підняла бровенята дівчина. – А-а, – махнув рукою Олексій, – кішка ти, – він підвівся й рушив до стійки бару, злегка похитуючись від випитого. – Ти куди? – трохи нервово запитала модель. – Розвіятись. Скоро буду, – кинув хлопець, не озираючись. Біля барної стійки сиділо кілька чоловіків і вели нерівний бій з халявними напоями, теревенячи з офіціантками.