Слава ЗСУ!

«От назбиралося нахлібників! Це я стільки назапрошував? І кожен мої ж гроші проїдає й пропиває… А не було б грошей… – він замислився. – Що тоді? І не привіталися б, напевно, в мій бік і не подивилися б!»

– Горілки з лимоном ! – сердито вигукнув. Майже одразу, нізвідки, перед ним матеріалізувалася офіціантка з пляшкою і гранчаком. Вона вправно приготувала «зілля» і з усмішкою поставила на серветку перед директором.

– Згинь! – гримнув на неї Олексій. І знову, ніби за помахом чарівної палички, офіціантка розтанула. – У-у, мара! – Олексій Іванович протер очі. – Чи то накурено тут?.. Ей, хто тут накурив без мого дозволу? – голосно гукнув. У загальному галасі його почули тільки кілька осіб, які були поруч, а зрозуміли, мабуть, тільки майже тверезі офіціантки. Директор компанії роззирнувся довкола. Всі продовжували пити, їсти, говорити, всміхатися. Одним словом, розважалися. Нікому, власне, до нього не було ніякого діла. Аж раптом він побачив неподалік за стійкою блідого, як крейда, спітнілого чоловіка.

«А це що за мурло? – Олексій трохи примружився, щоб розгледіти обличчя. – А, тож він у мене працює! Точно! А чого не веселиться з усіма? Чи я дарма такі бабки платив?»

– Ей ти, – директор грізно посунув до чоловіка, – чого насупився? – Та щось зле почуваюся, Олексію Івановичу. – Хріново почуваєшся на Новий рік? Ти що, серйозно? – трохи м’якшим голосом запитав Олексій, сідаючи поруч. – Мабуть, температура, ще простуду не долікував… – То якого біса сюди приперся? – розлючено закричав Олексій Іванович, уже не контролюючи себе. – Мене заразити чи поїсти «на шару»? Відповідай, ти… – Та-а… я... ніби краще стало… – Так, офіціант! – знову відбулася диво-матеріалізація офіціантки нізвідки. – Налий цьому… сто грамів для дезинфекції. – Дякую, Олексію Івановичу, але мені справді погано. Я краще сік, – видавив із себе хворий. – Сік??? Так ти й випити зі мною не хочеш? Ану пішов геть! Додому – лікуватися! – Олексій ледь стримувався. – За що, Олексію Івановичу? – Я сказав – геть! Стасе! Де цей Стас дівся?

До них наблизилася шафоподібна постать охоронця. Він, як кат-виконавець вироку, навис над своєю жертвою.

– Допоможи цьому… е-е-е... вийти на свіже повітря. Без повернення… – Без питань, – коротко кинув Стас. Він підхопив під руки хлопця й поволік до виходу. Дорогою йому пригадалися старі добрі часи, коли отак працював викидайлом у різних сумнівних закладах. Щось схоже на усмішку промайнуло на його обличчі. Однак мімічні м’язи не втримали незвичне для них положення, й усмішка швидко перетворилася на оскал.

Теперішній «клієнт» не опирався, тож йому навіть дозволили забрати пальто. Стас доправив нещасного до виходу. Тільки там уже розгледів обличчя вигнанця й упізнав одного з начальників департаментів компанії шефа. Вигляд начальника аж трохи розчулив охоронця.

– Та не парся ти, шеф, коли п’яний, і не таке може втнути! Тобі ще пощастило… Стас доброзичливо поплескав «клієнта» по спині, від чого той аж заходився кашлем, і випровадив за двері. А охороні на вході сказав, щоб цього «товариша начальника» більше не впускали. Стас розкурив цигарку зі стражами, а тоді повернувся до зали в безтурботний світ свята й веселощів.

Листок 2

Н Н овий рік, який стрічають у Карпатах – особливе свято. Не тільки тому, що тепер з гордістю можеш сказати: «Ов-ва, саме мені пощастило цього року знайти тут, у цих чудових горах, колибу, купити залізничні квитки, які розбирають повністю за перший день від початку продажу. Тут зараз є сніг і можна покататися досхочу, потім, коли все відсвяткується…» Не стільки через те, що отримав шанс за ці кілька днів доторкнутися до особливої карпатсько-української культури – послухати місцеві святкові співи, потанцювати на гоцалках аркан чи ще якийсь автентичний танок, скуштувати, врешті-решт, пляцок, випечений дбайливою газдинею для гостей. Звісно, все це тут є, і, можливо, саме завдяки цьому, щороку десятки, а то й сотні тисяч людей з усієї України