Слава ЗСУ!

Потім на сцені з’явився молодий чоловік, на вигляд одноліток Андрія, і почав виробляти щось неймовірне під супровід композиції «Фрістайлер»… Такого журналіст давно не бачив – акробатичні перевороти, перекати, як ракета «повітря-земля-повітря» – справді талант і свій стиль.

Після виступу він зірвав бурю овацій. Андрій і собі попрямував до сцени, підійшов до танцюриста.

– Андрій, – потиснув руку. – А ви гарно танцюєте! – Олексій, – директор змахнув піт з чола. – Може, вип’ємо чогось? Я о-он за тим столиком. – Ні, дякую. Мене вже друзі зачекалися. Може, якось іншим разом. – О’кей, щасливо! – Бувайте здорові! – Андрій подався до свого місця. ***

Є час розкидати каміння, а є час збирати його. І за життя в людини така ситуація трапляється не один раз. Для Юрія ж після всіх подій, що спіткали, знову настав час розкидати каміння. Позаду залишилося шість років навчання в університеті, сім років досвіду роботи в різних компаніях і двадцять п’ять років життя. Тож зараз хлопець обдумував своє майбутнє.

Час уже, в принципі, й поспішати. Адже заощаджені на «чорний день» фінансові запаси поступово танули, а їсти-пити та жити за щось таки потрібно.

Юрій сидів за письмовим столом у кімнаті й без особливого ентузіазму гортав журнал з вакансіями, час від часу поглядаючи у вікно.

«Робота, робота…ні, вибачте, це, мабуть, таки не для мене. Працювати на когось – це все одно, що гаяти свій час і талант. Цікаво, звідки походить слово «робота»? Часом не від «раб» і «рабство ». Хіба це не рабство, – у капіталістичному чи соціалістичному варіантах, – коли людина змушена щодня віддавати свої життєві сили, енергію, здоров’я задля виконання іноді зовсім безглуздих обов’язків? Скажімо, запаковувати якісь акційні товари, як він на другому курсі, телефонувати (третій курс) чи підбивати баланси. А все це за рахунок часу, який міг присвятити втіленню своїх задумів, бажань, мрій…»

Юрій задумався та закрив журнал.

«Мрій? Ох, можна, мабуть, сказати, що їх особливо-то й не було… Хотів закінчити університет, влаштуватися на роботу в солідну компанію на посаду з невеликою відповідальністю та зарплатою в кілька тисяч зелених на місяць. Одружитися. Мати сім’ю, сина, квартиру, машину… От і маєш. Власне, за що боролися, того, практично, і досягли… О Боже, невже мої мрії могли бути ще більш приземленими та примітивними?» – у Юрія ніби шори зникли з очей.

«Як узагалі міг я, людина, яка ще в п’ять років вигадувала стільки цікавих речей зі звичайних іграшок, докотитися до банального вставання о сьомій ранку, чашки кави, кількаразових відвідувань курилки, повернення з роботи о 19.00 (звісно, бували й «гарячі часи» і до 21.00 затримувався) та перегляду телевізора ввечері? Хіба можна витрачати свої найкращі роки на подібні безглуздощі? А далі що?»

«Ні, – твердо вирішив Юрій, – не буду рабом, не хочу працювати на когось. Займуся власною справою! Тільки так зможу жити повноцінно й почуватися потрібним цьому світові, приносити користь », – журнал з вакансіями полетів у куток.

Нарешті Юрій Петрович мав унікальну можливість чи не вперше в житті відчути себе по-справжньому вільним, незалежним. Творцем свого життя. Він тепер сам вирішував свою долю. Йому вже не теба було робити як усі. Свої зусилля колишній начальник