Слава ЗСУ!

Можна сказати, що директор зараз опинився на межі зриву. Це відчували всі підлеглі. Він уже другу добу поспіль проводив у офісі, не брав телефонної слухавки та не відповідав на дзвінки. На його письмовому столі валялася купа факсів і невідкритих листів, переважно з рахунками, які потрібно сплатити.

Олексій перебував ніби в трансі. Брав черговий непрочитаний лист, розгортав, діставав аркуш з цифрами й починав просто на ньому щось малювати. Якісь зрозумілі, мабуть, тільки йому сюрреалістичні образи.

Був суботній ранок. Окрім кількох менеджерів, охорони й прибиральниці, в офісі нікого не було.

«Принаймні, це мій кабінет, і мене тут точно ніхто не дістане»,

– заспокоював себе директор. Він кружляв кабінетом, ніби загнаний звір, рахуючи кроки від вікна до столу. Якийсь час постояв, споглядаючи, як на подвір’я в’їхала вантажівка з логотипом «Грізлі». Тепер ведмідь, який тримав у лапах величезний вареник, як здалося Олексію, грізно вишкірився на нього. Директор протер очі – та ні, грізлі ласо мружився на чудо-вареник.

– Казна-що, – буркнув, відвертаючись від вікна. – Ще трохи попрацюю... Узяв до рук черговий лист. Від утоми й перенапруження руки трохи тремтіли, літери розпливалися перед очима. То був лист від неї. Навіть зараз він не міг не впізнати її почерк.

З конверта випала записка, на яку Олексій так і не звернув уваги, та фотографія. Його збільшене фото поруч з машиною, коли він випадково зупинився біля Алісиного будинку помилуватися веселкою. Якийсь час Олексій крутив знімок у руках.

Потім мозок осліпила думка-блискавка: «То вона все знає!»

За нею прийшла наступна: І вона хоче остаточно його, Олексія, знищити…

– Мало тобі моєї компанії, ще й мене хочеш світом пустити! – вголос аж заревів Олексій. – Ні, чекай, я тобі покажу… Тремтячими пальцями набрав номер телефону: – Стасе, приготуй машину. За п’ять хвилин поїдемо декого провідати… Зрозумів? Не дочекавшись відповіді, Олексій Іванович кинув слухавку, підвівся з-за столу й метнувся до дверей. Потім повернувся, забрав фотографію, сховав до кишені піджака й відімкнув ліву шухлядку столу…

Частина четверта

Життя - лиш мить... А мить - то вічність

Цвітіння

В В антажівка-півторатонка неквапливо їхала вуличками міста. Юрій сидів на передньому сидінні й насолоджувався музикою з радіоприймача, навіть злегка відбиваючи ритм пальцями по передній панелі. За кермом – досвідчений водій, машин на дорогах небагато. Ще трохи – й вони вже під’їдуть до магазину. Нарешті Юра привезе решту першої партії книжок і відкриє книгарню! І чого б тут хвилюватися? Але десь усередині з’явилося якесь дивне, незрозуміле відчуття, що щось має трапитися...

Світлофор. Зелене світло. Водій поволі рушає. Раптом Юрій з жахом помічає, що просто на них на шаленій швидкості мчить «Лендровер», намагаючись устигнути проскочити.

Усе відбувається дуже швидко, проте одночасно хлопцеві здається, що все зупиняється, ніби при сповільненому перегляді кінострічки. Водій півторатонки повертає праворуч і щосили тисне на гальма, уникаючи зіткнення. Юрій квадратними від переляку очима бачить, як їхня вантажівочка врізається в легковик, що їхав сусідньою смугою. На щастя, швидкості були невеликі, тож обійшлося тільки вм’ятинами.