Слава ЗСУ!

– Вибач, – Вадим опустився у крісло.

За хвилину він знову заговорив:

– Усе сталося, наче в казці. Внизу, під тим місцем, звідки я звалився, виявилося літнє кафе – металічний каркас з натягнутим брезентом замість даху. Саме на цей брезент я й упав. Навіть не забився. Потім скотився на якісь картонні упаковки. Словом, навмисне не вигадаєш. Лежачи серед паперового мотлоху, я чув метушню, яка зчинилася після мого падіння. Від міліцейських машин мене відділяла будка кафе, прилаштована у проміжку між будинками. Щоб добратися до мене, їм довелося оббігати кругом. Гадаю, вони не дуже й квапилися: завжди можна встигнути підібрати труп. Я ж, навпаки, постарався втекти якомога швидше. Рана виявилася не страшною, злегка подряпало ребра. Дворами я пробрався на іншу вулицю, вийшов на зупинку. Саме під’їхав тролейбус, і я спокійнісінько в нього сів. У вашому місті мешкає один мій добрий знайомий. У нього я й переховувався, поки не затягнулася рана. От і все.

– А що потім? Де ти був увесь цей час?! – вигукнула Рита.

– Перебував у місцях позбавлення волі. Відбував законний строк покарання. Так це, здається, називається офіційною мовою? – Вадим говорив з іронією, наче все те було несуттєвою дрібничкою.

Рита скрикнула. Так ось звідкіля ця характерна зачіска, що спотворює Вадимове обличчя!

– Отже, тебе усе ж таки спіймали…

– Я сам здався. Кілька місяців вештався бозна-де, багато думав про те, що ти сказала мені тоді у мисливському будиночку. Врешті-решт вирішив, що за все в житті треба платити. З’їздив додому, побачився з матір’ю і сестрами і здався.

Вадим замовк. Очі його, хоч і дивилися на Риту, не бачили її. Вона зрозуміла, що він зараз думками далеко звідси, можливо, поруч зі своїми рідними. Все, що сталося, було таким несподіваним і, більше того, здавалося настільки нереальним, що Рита ніяк не могла опам’ятатися. Вона раптом виявила, що відвикла від Вадима, призвичаїлася до думки, що його більше ніколи не буде в її житті. І тепер, коли він несподівано повернувся з того світу, вона просто не знала, як поводитися.

Вадим відчував у Риті переміну. Він дуже боявся, що, зайшовши до її квартири, побачить тут стороннього чоловіка. А надто боявся побачити Риту веселою і щасливою. Усі ці роки добровільного ув’язнення він несвідомо бажав, аби Рита страждала разом з ним. Думка про те, що вона забула його і полюбила іншого, стала з ним щасливою, була нестерпною!

Рита зустріла його із заплаканими очима. Але чи він є причиною її сліз?

Спочатку Вадим не сумнівався, що так. Проте, що більше вони говорили, то впертіше він задавався питанням: чому вона поводиться таким чином, ніби між ними стоїть непереборна перешкода? Чому, зрештою, вона, наче лялька, сидить на цьому ідіотському стільці і не кинеться до нього, не розцілує, не розплачеться у нього на грудях?!

– Мені дали п’ять років, – хрипло мовив Вадим, аби порушити гнітючу тишу, яка, наче в баговиння, засмоктувала його у безодню відчаю. – Адвокат сказав, мені легко минулося. Зважили на бойові заслуги, добровільний прихід і допомогу у знешкодженні банди. Відгукнулася мені потім ця допомога, – Вадим гірко посміхнувся. – Ну ось, тепер я тут. Вирішувати тобі: хочеш – прийми, хочеш – вижени.

– Вадику! – Рита кинулася Вадиму на шию. – Вадику, любий!

Вона вкривала цілунками його обличчя, руки, і сльози знову ручаями текли з її очей. Усі перепони між ними впали. Вадим незграбно стискав Риту в обіймах і не міг спіймати її уста.

– Після того, як я дізналася, що ти загинув, я жити не хотіла, – збиваючись, розповідала Рита. – Жила тільки заради Вадика. Якби не він, давно б уже руки на себе наклала. А тепер… Тепер, коли ти повернувся, я наче заново народилася. Я не знаю, як передати словами усе те, що я відчуваю. Я так тебе люблю!..

– Лелечко, люба моя, я стільки думав про тебе, так боявся, що ти мене забула. Цілу годину тупцяв біля твоїх дверей, боявся доторкнутися до дзвінка. Потім чую – дитина плаче. Я вниз щодуху: все, думаю, годі, там мене не чекають. Звідкіля ж мені знати, що це мій син?! Уже було пішов, а потім повернувся – вирішив, що все треба доводити до завершення. Хотілося хоч мигцем на тебе подивитися. І постукав…

– Чому ти не писав? Як ти міг так жорстоко карати мене?

– Рито, люба, я ж був на зоні, а там усяке трапляється. Один раз ти мене вже поховала. Я не був упевнений, що доживу до звільнення. Навіщо ж двічі вбивати тебе? А ще думав: навіть якщо все обійдеться, чи захочеш ти мати справу із зеком? Тобі й так було непереливки після усього, що ти пережила. Що я міг тобі запропонувати? Купу нових неприємностей і переживань? Мені тепер і на роботу влаштуватися проблема, не кажучи про інше.

Рита повернула до Вадима зарюмсане обличчя.

– Я працюватиму. Я зараз в одній фірмі підробляю. Буду більше роботи додому брати. Ще й прибиральницею влаштуюся, у нас в лабораторії саме потрібна.

– Ні, ми тебе краще в каменоломню влаштуємо, там платять більше. – Вадим болісно скривився і міцно притис Риту до грудей. – Моя маленька дурненька дівчинка.

– Не смійся з мене, – гаряче шепотіла Рита. – Тепер, коли ти зі мною, мені все під силу. Я нічого тепер не боюся!

– Я знаю, що ти у мене надзвичайно хоробра, – Вадим ніжно пестив Ритине волосся. – Пам’ятаєш, я говорив, що хоробрість – це коли людині байдуже, жива вона чи мертва? Я помилявся. Справжня хоробрість проявляється тоді, коли людина готова винести все, що випало їй на долю, і твердо вірить, що врешті-решт вона переможе. Я це на зоні зрозумів. Мені ж бо зеки винесли смертний вирок – за те, що я дядю Жору здав, так це за їхніми законами виходить. А я вижив, попри все вижив! Ой, Риточко, як мене там били! Двічі у лазареті непритомний валявся, лікарі думали, не очуняю. А я що твій собака живучий! Нічого-нічого, я потім з усіма розквитався…

Вадим у задумі тер жахливий шрам на скроні. Рита згадала, що раніше його там не було.