Слава ЗСУ!

– А коли він повелнеться зі свого вілязення? – не вгавало дитя.

– Не скоро, – Рита потай змахнула сльозу. – Він дуже далеко.

– В Амелиці, так?

Рита не відповіла. Вадик сів у ліжечку, збуджено блискаючи оченятами.

– Я тез, коли вилосту, поїду в Амелику, – урочисто мовив він. – І тебе, мамо, візьму з собою. Там ми зустлінемо тата. В Амелиці добле. Сашко казав, в Амелиці багато зувачок, ціла купа. Тьотя дає всім зувачки і глошиків не беле. Я тобі візьму дві, дві татові і собі дві… Мамо, а чому ти плачеш?

– Я не плачу, синочку, тобі здалося. – Рита трималася з останніх сил. – Спи, котику, вже пізно.

Вона поправила ковдру, вимкнула світло і вийшла з кімнати, обережно причинивши за собою двері. Сіла у кухні за стіл і опустила голову на руки. Плакала тихо, щоб не потривожити сина.

Усі ці довгі п’ять років Рита старалася не думати про Вадима. Який сенс тужити над минулим? Це забирає сили, а їй тепер треба жити. І ось сьогодні не втрималася.

Після тієї злощасної відпустки вона три місяці пролежала в лікарні. Приходила до тями після пережитого потрясіння. Її двічі відвідував слідчий, записував показання. Рита не знала всіх подробиць тієї справи. Від неї багато приховували. Лікарі боялися за її психічне здоров’я. На суді вдовольнилися кінострічкою, яка чудом не загубилася в тому сум’ятті, і Ритиними письмовими заявами. В той час вона знову лежала в лікарні, тепер уже в пологовому відділенні.

З пологового будинку її забирав Толік. Він повідомив, що дяді Жорі та Міледі дали найвищу міру, інші отримали різні строки. Більше вони до цієї теми не поверталися. У Толіка з’явилися нові клопоти, а Риті хотілося скоріше все забути. Відповідаючи на її запитання, де могила Вадима, Толік чомусь зам’явся, а потім сказав, що його тіло відвезли у рідне місто до матері і сестер, там і поховали.

На превеликий Ритин подив Толік почав ставитися до неї з біблейською відданістю і турботою. Це був уже не той гонористий хлопчина, на якого не можна покластися. Він дуже змінився і якось навіть запропонував Риті руку й серце, на що вона відповіла відмовою. Як не дивно, Толік аніскілечки не образився. Він продовжував регулярно її відвідувати, щоразу цікавився здоров’ям маляти, допомагав по господарству, робив невеличкі подарунки, знаючи, що грошей Рита однаково не візьме.

На роботі в Рити теж відбулися зміни. Ніна вдало вийшла заміж і перейшла жити до чоловіка. Наталя Аполлінаріївна вийшла на пенсію, але продовжувала працювати. Однак пихи в ній поменшало – давалася взнаки незвична для неї хисткість положення. Поліна Сергіївна якось сама собою притихла. Сергій Леонідович перейшов на бік молоді.

А втім, коли Рита тільки-но повернулася, всі вони ще були при силі: влаштовували „суди старійшин”, на яких чихвостили молодь і в хвіст і в гриву, вигадували неіснуючі проблеми, увесь час прискіпувалися через дрібниці – коротше, псували молодим лаборанткам нерви, як тільки могли. Проте Рита перестала їх боятися. Вона почала чинити так, як вважала за потрібне, зовсім не реагуючи на численні зауваження. У Рити було таке відчуття, наче вона перетнула якусь межу, за якою починалася її істинна свобода. Те, що вона пережила, не йшло ні в які порівняння з дрібними пристрастями, від яких часом лихоманило лабораторію.

Ніна й Лариса були у захваті від своєї подруги, яка неначе переродилася. Натомість Наталя Аполлінаріївна аж зеленіла від люті, не знаючи, що б таке вигадати, аби болячіше їй допекти. А Рита ні на що не реагувала. Врешті-решт її залишили в спокої.

Попервах дівчата вряди-годи розпитували Риту, „як ся має її мільйонер”. Та потім, коли живіт її помітно округлився, перестали розпитувати й оточили подругу материнською турботою.

… Рита відірвалася від споминів. Їй здалося, чи то й справді хтось тихо стукає у двері? Вона прислухалася. За кілька секунд стук повторився. Дванадцята ночі! Хто це може бути в таку пору?

Вона поспішила до передпокою. Зазирнула у вічко: на сходовому майданчику стояв якийсь чоловік. На обличчя йому падала тінь. Щось видалося Риті знайомим у його фігурі. Тремтячими пальцями вона відімкнула замок і, відкривши двері, голосно скрикнула – на порозі стояв Вадим…

* * *

Вадик щось пробурмотів уві сні, заворушився і, відчайдушно брикнувши ногами, скинув ковдру. Вадим стрілою метнувся до ліжка, підняв ковдру й обережно закутав маля. Потім довго стояв поряд, пестячи хлопчика ніжним поглядом.

– Усього міг чекати, – мовив він, – але такого! Чотири роки, як батько, і навіть не здогадувався про це. Рито, ти справжня чарівниця!

Рита примостилася на краєчку стільця, мов пташка на гілці, готова спурхнути від найменшого подуву вітру. Рука її стискала непотрібну носову хусточку – в червоних запалених очах уже не було сліз. Рита невідривно слідкувала за Вадимом, немов боялася, що коли хоч на мить відведе погляд, то вже ніколи не побачить дорогої їй людини, яку вона подумки давно поховала.

– Це ти чарівник, – мовила Рита. – Толік сказав, що ти загинув. Що це все означає?

– Це означає, що твій Толік дуже не хоче, аби я стояв йому на дорозі, – криво посміхнувся Вадим.

Він ковзнув поглядом по відремонтованій шафі й виструганих з дерева літачках, що прикрашали дитячу поличку.

– Його рук справа?

Рита мовчки кивнула головою.

Вадим важко зітхнув.

– Як добре, коли у скрутну хвилину поруч є справжній вірний друг, – мовив він урочисто і водночас гірко.

– Вадику, не треба, – тихо попросила Рита. Її погляд був виразніший за будь-які пояснення.