Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > З вами цього не трапиться

– Я не розумію тебе, Рито, – повторив Толік. – Спочатку ти пишеш листа, у якому сповіщаєш, що потрапила до рук садистів, а потім тікаєш з одним із них, та так спритно, що тебе ніхто не може наздогнати. А на довершення ще й цілуєшся з ним у такий непідходящий момент. До того ж, цей тип, здається, у нас в розшуку. Якщо не помиляюся, Грім Вадим Сергійович, умисне вбивство співробітника внутрішніх справ. Так?

Рита побачила – ні, відчула шкірою! – як розширились, а потім звузилися Вадимові зіниці. Його пильний погляд пік їй щоку. Він усе ще тримав її в обіймах. Рита повернула до нього спаленіле обличчя.

– Отже, це ти повідомила в міліцію, – тихо мовив Вадим. – Але чому ж ти мене не попередила? Ти ж знала, що я в розшуку. Чи ти навмисне?..

– Ні! Ні! – закричала Рита. – Я хотіла тебе попередити, але не встигла. Чесне слово! А потім… Потім усе відбувалося так швидко, що я про це вже не думала. Вадиме, не дивися на мене так! Я гадала, що після нашої сварки ти відвернувся від мене. В мене не було іншого виходу!

Вадим повільно опустив руки. Він дивився на Риту із сумом і жалем, і погляд його блукав десь далеко-далеко. Краще б він знов ударив її!

– Ах, Рита, Рита, Риточка, не дівчинка, а квіточка, – ледь чутно продекламував Вадим.

– Чому ти так говориш?! – заволала Рита. – Чому ти так говориш?!

Вадим не відповів. Він почав повільно, як лунатик, відходити – прямо на дула націлених у нього автоматів.

– Вадиме, не йди! Не кидай мене! – захлиналася сльозами Рита, хапаючи його за руку.

Він подивився на неї чужими очима і, вивільнивши руку, продовжив свій шлях.

– Назад! – грізно пролунала команда.

Вадим стрепенувся, і тієї самої миті сталося несподіване: кількома ударами він поклав двох автоматників, що перегороджували йому дорогу, і кинувся до пожежної драбини.

– Не смій! – закричала Рита, побачивши, що Толікова рука з пістолетом злетіла вгору.

Та було вже пізно. Постріл захопив Вадима на самісінькому краєчку даху. Скрикнувши, він схопився за бік і, гойднувшись, шугонув униз.

– Ні! Ні! Ні! – кричала Рита.

Вона рвалася туди, до Вадима, але Толік міцно тримав її. Вигукнувши останнє „Ні!”, Рита, мов підкошена, впала йому до ніг.

ЕПІЛОГ

Через п’ять років після описаних вище подій в тісній „хрущовці” зі старезними меблями і скрипучою підлогою маленький хлопчик марно намагався запхати до картонної коробки з-під взуття кумедне волохате цуценя. Малюк чмихав, як паровоз, але цуценя нізащо не бажало вкладатися у приготовлену для нього постіль. Притиснувши до голови вуха, без передиху крутячи хвостом, воно щоразу виверталося і норовило лизнути руку свого чотирирічного господаря.

– Бімко, лягай! Ну лягай, Бімчику, – умовляв малюк.

Жалібне собаче скавчання розносилося по всій квартирі.

– Вадику, не муч Бімку, а то він тебе вкусить, – долинув з кухні Ритин голос.

Молода жінка сиділа за столом, на якому були розкладені папери. Останнім часом вона підробляла перекладачем в одній комерційній фірмі і часто-густо брала роботу додому. Це дозволяло більше часу проводити з сином. Він народився хворобливим хлопчиком і вимагав постійної турботи. Нервове потрясіння, перенесене Ритою п’ять років тому, просто так не минулося.

Сама вона майже не змінилася. Лише трішки поповніла й округлилася, та ще погляд став задумливим. У всьому іншому це була колишня Ритуля-пустунка, душа компанії. Ось тільки інколи, під час сильних веселощів, у неї несподівано починався напад нестримного плачу, і ніхто не міг її заспокоїти. У такі хвилині всі довкола злякано замовкали і розгублено спостерігали за тим, як тремтять Ритині плечі. Заспокоївшись, Рита вибачалася і йшла додому, а потім цілий тиждень була похмура й мовчазна. Вона нікому не розповідала про те, що сталося, навіть Тетянці. Та всі, хто її знав, розуміли: сталося щось жахливе і непоправне, що враз змінило Ритине життя. Однак з розпитуваннями ніхто не ліз. Рита більше не прагла багатства. Усі її думки були тепер зосереджені на синові. Якби не він, Рита, мабуть, давно б звела рахунки з життям…

Слідом за сердитим гарчанням у кімнаті пролунав одчайдушний вереск, і за мить на порозі кухні з’явився зарюмсаний малюк.

– Ма-а-мо-о, він мене вкусив!

Малюк ткнувся носом у мамині коліна і загув ще голосніше. Налякане цуценя забилося під вішалку, не знаючи, куди подіти винувату мордочку.

– Вадику, ти ж великий хлопчик, невдовзі солдатом станеш, а плачеш, наче дівчинка. – Рита погладила сина по спині. – Ну ж бо, заспокойся. Я й не здогадувалася, що ти такий боягузик.

– Не боягу-у-зик! – гундосив Вадик, не підводячи голови.

Врешті-решт Риті вдалося заспокоїти сина.

– Ого, десята година, – похопилася вона. – Моєму зайчикові час у ліжечко.

Вона вмила заплакане личко малюка, перевдягнула його у піжамку і поклала в ліжечко. Поцілувавши синочка і мовивши „На добраніч”, вона вже збиралася повернутися на кухню, коли Вадик несподівано запитав:

– Мамо, а мій тато був боягузиком?

– Ні, синочку, – Рита погладила хлопчика по голівці, – твій тато був дуже сміливою людиною.

– А де він?

– Він … у відрядженні, я ж тобі вже казала.

Попередня
-= 45 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

  24.10.2013

не файно


Admin 11.07.2011

Вдалося відновити повний текст роману для читання з сайту.


Додати коментар