Слава ЗСУ!

Сльози котилися у Рити по щоках.

– Не треба, Вадику, – благала вона. – Ти говориш так, наче прощаєшся зі мною.

Вадим вкривав поцілунками Ритині руки.

– Люба моя, кохана… Найкраща в світі…

Рита ридала ридма.

– Вадику, ріднесенький, не покидай мене! Не залишай мене одну! Я так стомилася від самотності…

Ліфт, сіпнувшись, зупинився. Двері відчинилися.

– Ходімо, – Вадим рішуче посунув уперед.

Рита, схлипуючи, попленталася за ним слідом. На вулиці безупинно завивала сирена. Зовсім близько чувся тупіт ніг, грюкання дверей, зляканий лемент мешканців будинку.

– Давай виберемося на дах, – скомандував Вадим. – Подивимося, чи вдасться нам спуститися по пожежній драбині або ще якось.

Та не встигли вони зробити й кроку, як позаду пролунав владний голос:

– Стояти! Руки за голову! Інакше стрілятиму!

Це був Толік. Він піднявся слідом на вантажному ліфті.

Вадим швидким рухом штовхнув Риту за виступ стіни і сам клубком покотився за нею. Пролунав постріл і свист кулі, яка чиркнулася об стіну. Вадим вихопив з кишені пістолета й послав кулю у відповідь. Зчинилася перестрілка.

– Рито, залишайся тут! – наказав Вадим, коли стрілянина несподівано припинилася. Мабуть, у Толіка скінчилися набої і він чекав підкріплення. – Вони тобі нічого не зроблять. Зі мною небезпечно, тебе можуть поранити або вбити.

Він поспіхом поцілував її в сухі холодні вуста і, зронивши „Я знайду тебе!”, зник у прорізі дверей, що вели на технічний поверх.

– Я з тобою! – закричала Рита й кинулася слідом.

Вона наздогнала його біля лазу на дах.

– Вертайся! – Вадим відірвав Ритині руки від поручнів, у які вона вчепилася, аби слідом за ним пролізти в люк. – Будинок кишить ментами! Зараз вони будуть тут. Йди звідси! Удвох нам не втекти.

– Отже ти кидаєш мене, тому що я для тебе тягар! – у відчаї Рита заплакала. – Ти ж говорив, що кохаєш мене!

Вадим подивився в її заплакане обличчя, спохмурнів і, схопивши за руку, знову поволік за собою. Уламком арматури, просунутим в ручку дверцят, якими зачинявся люк, Вадим заблокував вихід на покрівлю.

Вони стояли на даху шістнадцятиповерхового будинку. Місто розкинулося перед ними як на долоні. Рита дивилася на золоті куполи церков, телевежу, труби теплоелектроцентралі і згадувала дитинство. Як раділа вона, забачивши здалеку ці примітні ознаки рідного міста, коли потяг з Києва повертав її додому з канікул, проведених в селі у бабусі. Вона припадала очима до брудної шиби загального вагону, битком набитого людьми, і дивилася, дивилася, вбирала у себе ті особливі, незбагненно зворушливі дитячі враження, які у кожного свої: прості і надзвичайно глибокі – такі, що запам’ятовуються на все життя.

За Десною сходило сонце. Чисте і жовтогаряче, воно обіцяло погідний, спокійний і лагідний день. Та тільки не для Рити і не для Вадима. Про це нагадували сирени міліцейських машин, які скупчилися біля підмурку будинку. По пожежній драбині на дах дерлося кілька чоловік. Позаду чулися глухі наростаючі удари у взяті „на засув” дверцята люка.

Розглянувшись довкола, Вадим несподівано сів, притулившись спиною до труби, і втомлено заплющив очі.

– Усе скінчено, – збайдужіло мовив він. – Тепер нам не втекти.

Його пальці стискали непотрібний уже пістолет – набоїв у ньому не зосталося.

– Вадиме, – тихо покликала Рита. – Ходи-но сюди.

Вона стояла на самісінькому краєчку даху і дивилася вниз. Вадим підійшов.

– Це буде зовсім не боляче, – мовила Рита. – Ми візьмемося за руки і стрибнемо вниз. Усе скінчиться одразу ж, як тільки наші тала торкнуться землі.

– Рито! – Вадим рвучко обняв її. – Тобі не треба вмирати!

Вона повернула до нього серйозне обличчя, яке враз здалося обличчям дуже дорослої людини.

– Ти ж сам говорив, що бувають моменти, коли людина надто дорожить своїм життям. А потім настає мить, коли це саме життя вже нічого не важить…

– Рито, леленько…

Вадим пригорнув Риту до себе.

Колись Рита мріяла стояти на даху найвищого в місті будинку і цілуватися з найкращим у світі чоловіком. Тепер її мрія здійснилася. Але якби Рита знала, як усе вийде, вона б ніколи про це не мріяла!

За їхніми спинами стримували останній натиск вже напівпрочинені дверцята люка. Люди, що піднімалися пожежною драбиною, також були зовсім близько. За кілька хвилин вони заповнять увесь дах. Проте Вадим і Рита вже нічим не переймалися. Цієї миті вони більше не належали цьому жорстокому світові. Кожен з них думав, що це останній у його житті поцілунок, останні обійми, і прагнув продовжити коротку мить якомога довше.

Нараз стукіт урвався і в несподіваній тиші почувся здивовано-сердитий голос Толіка:

– Я не розумію тебе, Рито!

Вони нарешті відірвалися одне від одного і роззирнулися навколо. Їх щільним кільцем оточили озброєні люди в масках, готові відповісти пострілом на будь-який підозрілий рух. Прямо навпроти стояв високий вродливий чоловік у формі майора міліції і переводив спантеличений погляд з Вадима на Риту.